Національний поступ українства на Посянні перервала Перша світова війна (1914–1918 рр.). Окупація російською солдатчиною Перемишля, супроводжувалася грабунками історичних цінностей, у тому числі корони-митри, що, за переказами, належала королю Данилу Галицькому. Постійних цькувань і наруги не витримав владика Чехович. Його місце зайняв останній, сорок сьомий, перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1876–1947 рр.).
Національний поступ українства на Посянні перервала Перша світова війна (1914–1918 рр.). Окупація російською солдатчиною Перемишля, супроводжувалася грабунками історичних цінностей, у тому числі корони-митри, що, за переказами, належала королю Данилу Галицькому. Постійних цькувань і наруги не витримав владика Чехович. Його місце зайняв останній, сорок сьомий, перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1876–1947 рр.).
Він належав до когорти чільних подвижників Української Греко-Католицької Церкви, які в надзвичайно складній і драматичній першій половині XX століття на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким не тільки визначали стратегічний курс Церкви, а й впливали на суспільно-політичне життя західноукраїнського краю. Перемиський єпископ Йосафат Коциловський розділив трагічну долю автономних українців Лемківщини, Західної Бойківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя, яких у 1944–1951 роках у результаті етнічної чистки, сумнозвісної операції «Вісла», брутально вигнали з прабатьківських земель.
Ім’я Перемиського Владики Йосафата Коциловського було свого часу широко відоме не тільки у всій Європі, але й далеко поза її межами. Вже сама постать Єпископа Йосафата звертала на себе увагу. Високого зросту, із сивою патріархальною бородою, військовий хід, аристократична поведінка, а передусім прекрасний, сильний баритоновий голос. Його товариськість, гостинність, гаряча ревність про спасіння душі, дух жертви для церкви й народу, достойний патріотизм. Його життя, праці, терпіння і заслуги для української церкви й народу в повній мірі заслуговують на те, щоб їх передати наступним поколінням на вічну пам’ять.
Йосафа́т Коцило́вський (священик, доктор філософії (1903) і теології (1907), професор (1907); єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, виходець із Чину св. Василія Великого, блаженний Католицької Церкви).
Народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок (тепер Польща). При хрещенні отримав поширене на Лемківщині ім’я – Йосиф.
Його батько Петро Коциловський успішно поєднував хліборобську працю з активною участю в політичному і громадському житті, у 70-х рр. XIX ст. обирався депутатом та послом до Галицького крайового сейму.
Мати — донька греко-католицького священика Катерина Косар-Коциловська — прищепила своїм чотирьом дітям глибоку релігійність, спрямувала обох синів на шлях духовного служіння.
Закінчивши початкову народну школу в Ліську, молодий Йосип навчався в Сяніцькій, Самбірській і Ясельській гімназіях.
Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. З 1896 року навчається на «правничому відділі» Львівського університету. (В каталозі слухачів записано: «русин», «греко-католик»).
Протягом 1896-1901 рр. молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації.
Під час навчання у Львові поринув у світсько-політичне життя галицького українства, яке в організаційно-партійних програмах задекларувало найрадикальнішу ідею — національну самостійність. Це і «Академічне братство», «Академічна громада», товариство «Ватра», організація «Сокіл», яку невдовзі очолив.
Незабаром товариство «Сокіл» (у відсутності Йосипа, який перебував тоді в Празі) захопила москвофільська більшість і заповзятливий молодий Йосип зайнявся альтернативною організацією під назвою «Український сокіл».
Відчуваючи розчарування в цивільній метушні, у 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні, і як під поручик 1900 року був скерований на службу до Львівського гарнізону.
Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, і при сприянні перемишльського єпископа Костянтина Чеховича у 1901 році розпочав філософсько-теологічні студії у Римі (де здобув докторат філософії, теології; опанував німецьку, італійську, французьку і латинську мови).
Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу: «Записки питомців руської Колегії у Римі». Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Apgelisit, одержавши докторат із філософії у 1903 р. та з теології у 1907 році.
Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов’я Духовної семінарії у Станіславові (тепер Івано-Франківськ).
Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту Отців Василіян та приймає на облечинах монаше ім’я Йосафат.
Як монах, Й. Коциловський визначався духом суворої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви.
Після новіціяту 16 травня 1913 р. о. Йосафат зложив звичайні чернечі обіти і зараз зачав виконувати різні завдання та обов’язки в Чині. Найперше викладав богословію василіанським богословам у Лаврові з великим успіхом та вдоволенням слухачів. Згодом перенесений до монастиря св. Онуфрія у Львові, проводив місії для народу, реколекції для духовенства, монахів і монахинь.
1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся на Західну Україну та склав довічні монаші обіти.
8 листопада 1916 р. Австро-Угорський цісар іменував новим греко-католицьким перемишльським єпископом василіанського монаха о. Йосафата Коциловського. 29 січня 1917 р. призначений Римом єпископом Перемишльської єпархії УГКЦ. Його архієрейські свячення провів митрополит Андрей Шептицький 23 вересня 1917 р. в Перемишлі.
Одразу владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору в Талергофі.
(Талергоф, (4 вересня 1914 — 10 травня 1917 рр.) — концентраційний табір, один з перших у Європі в XX столітті, закладений австро-угорською владою 4 вересня 1914 р. на початку Першої світової війни, в піщаній долині, біля підніжжя Альп в районі м. Граца (Штирія). Сюди депортували переважно жителів Австро-Угорської імперії, переважно русинів, які були жителями Галичини та Буковини. Також іноді потрапляли й національно свідомі українці. Першу партію галичан та буковинців-«русофилів» депортували в Талергоф солдати Грацького полку 4 вересня 1914 року. До зими 1915 р. в Талергофі не було бараків, люди лежали на землі без даху над головою в дощ і морози. На початку війни з Росією військова влада Австро-Угорщини під враженням невдач на фронті та в атмосфері воєнного психозу й терору (десятки українців повішено), інтернувала до табору жителів Галичини та Буковини. До арештів долучилася адміністративна влада, що в Галичині була майже повністю в руках поляків, на Буковині — румунів, які використали нагоду для ослаблення українського руху. Тому в Талергофі, крім осіб москвофільської орієнтації, потрапило чимало національно свідомих українців. У офіційному рапорті Шлеера від 9 листопада 1914 року повідомлялося, що у Талергофі в той час перебувало 5700 русофілів, з них близько 1,915 осіб були лемками, зі 151 селища на Лемківщині. У листопаді 1916 році — 2 717 (у тому ч. 85 % українців; 76 % селян, 7 % греко-католицьких священників); від 1914 року до 1916 року зареєстровано 14 000 в’язнів. Суворий режим, сваволя адміністрації, голод і нестерпні санітарні умови (епідемія плямистого тифу) спричинили велику смертність серед в’язнів (зареєстровано 1 767 смертей; насправді їх було більше; лише між 17 січня і 31 березня 1915 померло 524 особи). Табір був закритий 10 травня 1917 р. під тиском світової громадськості після смерті Франца Йосифа останнім австро-угорським імператором Карлом І.)
Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби.
Війна знищила майже цілу Перемиську єпархію: багато церков спалено й зруйновано. Щоб цьому бодай частково зарадити Владика Йосафат ще перед закінченням війни 1918 р. згуртував усіх священиків в організації «Єпархіяльна Поміч». Метою тієї організації було: «організувати священиків до активності в усіх ділянках духовного і станового життя, а передовсім до помочі парохіям і церквам знищеним війною». «Єпархіальна Поміч» ділилася на кілька секцій: перша секція мала дбати про сиріт, друга про відбудову церков, третя про місії, а четверта про видавництво релігійних книжок і часописів.
Найсильніший натиск спрямовував молодий єпископ не так на відбудову церков, як раніше на відбудову духовного життя в парафіях. Тому вже в перші дні свого правління Владика Йосафат доручив своїм священикам дбати про те, щоб вірні якнайчастіше приступали до святих тайн, приказав у кожній парафії заснувати «Апостольство Молитви» та інші церковні братства.
Однак ці гарні та багатонадійні початки відбудови й реорганізації знов частково знищила друга українсько-польська війна, що розпочалася у 1918 році. Пам’ятного 1-го листопада 1918 року у Львові проголошено самостійність Західної України, що досі належала до Австрії. 3-го і 4-го листопада українська армія вже зайняла Перемишль.
Владика Йосафат, як справжній український патріот, зустрів факт проголошення України з великою радістю і відслужив урочисту Службу Божу за свій народ. Проте після короткої радості прийшов новий смуток: незабаром поляки зайняли Перемишль, а згодом і столицю Західної України — Львів.
Українсько-польська війна принесла перемиській єпархії нові руїни. Перемиська єпархія була поділена на дві частини: західну частину зайняли поляки, а східною правили українці. У західній частині, до якої належав сам Перемишль, залишився сам Йосафат, щоб підчас війни укріплювати у вірі своїх священиків і вірних. Для східної частини своєї єпархії єпископ Йосафат назначив адміністратором дрогобицького декана отця Карла Федоровича. Війна та її страхіття не залякали єпископа Йосафата. Він і надалі помалу й систематично втілював у життя свої плани.
1919 р. не тільки ціла Перемиська єпархія, але й ціла Західна Україна несправедливим рішенням Ради Амбасадорів перейшла до Польщі. Першою жертвою польської влади, з-поміж українського духовенства в Перемишлі, став саме крилошанин К. Богачевський. 21 червня 1919 р. його арештовано і найперше придержано в Перемишлі, відтак переведено до Модліна за Варшавою, а потім до концентраційного табору на Домб’ю, де він перебув повних шість місяців. Також з іншими священиками нова влада поводилася зле. Єпископ став на захист своїх покривджених священиків, звертався до вищої влади, писав до Апостольського Нунція, з’ясовував стан нашої церкви Апостольської Столиці в окремих матеріалах, а сам не раз пішки в товаристві іншого монаха М. Тремблюка відвідував сусідніх священиків, давав вказівки і усіх підбадьорював.
Коли війна вщухла і настав мир, Владика Йосафат розпочав канонічні візитації своєї єпархії. Народ пограбований, не раз без священика, ще й до того пригноблений духом невдалим національним зривом, вітав Владику як свого єдиного заступника й оборонця. Не раз доводилося відправляти Службу Божу під голим небом, бо церква була зруйнована, деколи доводилось віддавати останні гроші бідним удовам і сиротам, яких тоді не бракувало майже в кожному селі. Саме підчас таких візитів проявились у Владики в цілій повноті чесноти, любов до бідних та особливої дбайливості за сиріт.
Після перших кроків нового єпископа прихильними стали до нього не тільки священики, а й також миряни, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, намагався організувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі.
Але крім цього Владика мав пройти через ще важчі терпіння моральні. Ще глибший біль спричинили Єп. Йосафатові ті перемиські громадяни, що його оскаржували перед Апостольською Столицею. Причиною цієї скарги був целібат.
У цій справі перед Апостольською Столицею перемиські інтелігенти висунули проти Єпископа аж 28 скарг, з яких головною була та, що через заведення целібату Єпископ «зламав свідомо світлу традицію греко-католицької Церкви й українського народу». З цього приводу на Владику посипалися різні зневаги. В них виділився в першу чергу перемиський тижневик «Український Голос», що писав грубо зневажливі статті проти Єп. Йосафата цілими довгими циклами. Проте Апостольська Столиця перевірила всі закиди проти Єпископа й визнала невинність Владики, довівши, що всі закиди перемиського громадянства безпідставні.
Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіти священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути.
Більш здібних вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції для духовенства та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції.
Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці (Непорочної Діви Марії) й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. (сестер Милосердя св. Вінкентія на Україні), отримавши їх затвердження Апостольською столицею.
Тут перше місце в пастирській праці Владики займала католицька преса. Розуміючи добре, який вплив на народ має друковане слово, Владика Йосафат дуже дбав про розвиток католицької преси в своїй єпархії. Владика видав три, а може й чотири окремі пастирські листи. За порадою й фінансовою підтримкою Владики в Перемишлі виходив через кільканадцять літ католицький тижневик «Український Бескид», добре редагований. «Український Бескид” мав багато передплатників навіть в інших єпархіях та виходив аж до самої війни 1939 р. Його редактором був Юліян Костюк.
Владика Йосафат видавав єпархіяльний тримісячник «Перемиські Єпархіяльні Відомості». В цій періодиці, крім заряджень, декретів, іменувань і важних єпархіяльних подій, з’являлися також Пастирські Листи самого Владики з різних нагод та до різних станів суспільства. Існує близько 100 пастирських листів Єп. Йосафата. Владика Йосафат добре володів французькою мовою, переклав українською твір Люїзи Маргарети де ля Туше п. н. «Пресвяте Серце Ісусе і священство», що з’явився друком у Жовкві 1928 р.
Під час Другої світової війни безвиїзно залишався в Перемишльській єпархії, через територію якої у вересні 1939р., згідно з пактом Молотова — Ріббентропа, було прокладено рад.-нім. демаркаційну лінію. Перебуваючи до 22 червні 1941 в зоні, що контролювалася червоною армією, був запідозрений сталінськими спецслужбами у нелояльності до радянської влади, і вони встановили за ним таємний нагляд. У період гітлерівської окупації його двічі викликали на допит у гестапо, де погрожували ув’язненням у концтаборі за виявлені випадки переховування євреїв греко-католиків духовенством єпархії.
Справжня Голгофа Владики Йосафата розпочалася із початком Другої світової війни 1939 р. Цього року більшовицька армія окупувала всю Західну Україну разом із Перемишлем. Знову Перемиську Єпархію розділено на дві части: в східній, до якої належав Перемишль, залишився сам Владика Йосафат, а до західної, з осідком у Ярославі, він відправив свого Єпископа-помічника Григорія Лакоту. Західна частина була окупована гітлерівськими німцями. Як тільки більшовики зайняли Західну Україну, почалося часткове переслідування Церкви. Найперше більшовики ліквідували духовну семінарію в Перемишлі, а її будинок обернули на військові казарми. Та більше боліло Владиці те, що більшовики заборонили навчати релігії в школах, усунули зі шкіл молитву, заборонили святі ікони в молодечих бурсах та інституціях, улаштовували танці й забави в п’ятниці великого посту та повели антирелігійну пропаганду між молоддю. На церкви, монастирі та на самого Єпископа більшовики наложили високі податки за так зване виконання релігійного культу.
Коли в червні 1941 р. цілу Галичину зайняли гітлерівці, тоді для Владики настала нова фаза терпіння. Німці дуже мало різнилися від більшовиків у своїй поведінці супроти церкви, бо не повернули Єпископові його статків та не звільнили духовної семінарії. Також були заборонені пастирські візитації, але ще гестапо взяло його під свій гострий нагляд, як небезпечного ворога гітлерівської влади.
Як сеймовий віриліст був обраний до складу Української Національної Ради ЗУНР. Очолював Перемишльську єпархію до встановлення комуністичної влади. Зокрема 1943 року провів месу для добровольців Дивізії СС «Галичина».
Коли ж улітку 1944 року більшовики вдруге зайняли Галичину, тоді Єп. Йосафат мусив перенести ще більші переслідування і терпіння за Бога і Церкву. Уже як стара людина, знеможений працею, недугами й важкою операцією, мусив Владика власними очима бачити майже цілковиту руїну своєї єпархії. Знову перемиська єпархія була поділена. Саме місто Перемишль прилучено до радянської Польщі, а майже всю єпархію до СССР. Зразу більшовики не забиралися до переслідування нашої Церкви, але після смерті Митрополита Андрія Шептицького почали готовити т. зв. воз’єднення і 1945 р. силою ліквідували унію української церкви з Римом, а всіх Владик зі Західної України вивезли в Московщину. Владику Йосафата, що знаходився на польській стороні, у вересні 1954 р. польська влада заарештувала й вивезла спочатку до Тарнова, а згодом до Ряшева. Після трьох місяців знущань і наруг Владику тимчасово випущено на волю і в січні 1946 р. він вернувся до Перемишля. Цього ж року польський Єпископат з’їхався до Ченстохови на свою конференцію. На цю конференцію запрошено із Перемишля Єпископа Йосафата.
По закінченні війни відважно намагався протистояти комуністичному тиску проти церкви. 10 вересня 1945р. єпископ передав двома посланцями в американське і британське посольства інформацію про характер польсько-українського трансферу, надмірні утиски й порушення прав громадян, які при цьому мали місце, а також прохання про допомогу.
Тоді Владика Йосафат відчув близьку небезпеку своєї депортації, і тому залишив письмову заяву своєї вірності Апостольській Столиці і бажання вмерти за Святу Унію.
Ця заява написана власною рукою Єп. Йосафата звучала: «Складаю у стіп Христового Намісника Папи Пія XII заяву моєї вірності, пошани і синівської любові та прошу його делегувати мене на смерть за св. Унію. Йосафат, Єпископ Перемиський». Ця надзвичайна заява була написана немов під впливом якогось ясновидіння, бо, як тільки Владика вернувся з конференції, зараз прийшла до нього польська поліція, кажучи йому, щоб добровільно покинув свою владичу столицю і виїхав на схід. Але безстрашний Владика гідно відповів: «Рим мене призначив тут єпископом і тільки Рим може мене звідси усунути».
21 вересня 1945 р. був вперше ув’язнений польською владою і переданий радянським силам. У січні 1946 року перемиських владик звільнили з-під арешту, і вони повернулися до Перемишля. Від єпископа Коциловського вимагали, щоб він очолив керівництво «Собору» у Львові для «возз’єднання» Львівської католицької митрополії з Московським Патріархатом. Коли ж він відмовився, його знову арештували 25 червня 1946 року разом з єпископом Лакотою і перевезли до Львова. У червні 1945 року НКВС арештувало в Берліні апостольського делегата від українців у Німеччині Петра Вергуна. Також було арештоване все вище духовенство.
Проте жоден єпископ не дав згоди на апостаcію. У березні 1946 року сталіністи виголосили звинувачувальний акт: єпископів звинувачували у ворожій діяльності проти НКВС, співпраці з німецькими фашистами тощо.
Митрополита Йосифа і його помічника Микиту Будку засуджено на 8 років, а єпископа Миколу Чарнецького — на 5 років, 80-річного Григорія Хомишина — на 10 років концтаборів, але він помер у київській тюрмі 24 грудня 1945 року.
Про подальшу долю Владики Йосафата маємо тільки скупі відомості. Знаємо тільки, що більшовики відправили його у в’язницю, де він багато натерпівся, а згодом вивезли його до Києва, де після тяжких моральних і фізичних мук Владика-Ісповідник Йосафат захворів на запалення легень і помер 17 листопада 1947 р. у київській в’язниці.
Остаточно процес офіційної ліквідації УГКЦ у Галичині було завершено у Львівському соборі 8-10 березня 1946 р.
У перший день собору, 8 березня 1946 року, простим голосуванням, без будь-якого обговорення, було затверджено ухвалу, основними положеннями якої було:
- Анулювати постанови Берестейської унії з 1596 р.
- Відірватися від римської (папської) церкви.
- Повернутися до прадідівської православної віри.
- Возз’єднатися із «Всеруською Православною Церквою в Радянському Союзі».
Але майже 2/3 душпастирів не перейшло на православіє. Більшість з них було репресовано. Однак навіть частина тих священиків, які формально «возз’єднались», залишалась одночасно, за згоди Йосифа Сліпого та інших владик, греко-католицькими парохами.
Таким чином, московсько-сталінські сатрапи позбавили українців-католиків їхньої ієрархії. Населення Західної України внаслідок терору, арештів і масової депортації в Сибір було залякане і пригноблене. Тим не менше, населення села Пакошівки, як руське так і польське, як пише письменник Володимир Марчак, пишалося з того, що з їхнього села походить єпископ.
Після смерті Йосафата Коциловського у тюремній лікарні, місцеві монахи таємно домовилися з персоналом лікарні поховати тіло в окрему могилу, а не у спільну тюремну. Згодом, священнослужителі з міст Рудок та Стрия Львівської області таємно перенесли рештки на Личаківський цвинтар у Львові та перепоховали їх у польській могилі «другим поверхом».
На вимогу КДБ отець Каваців 29 травня 1986 року втретє перепоховав прах Єпископа у родинному склепі батьків Кавацівих у селі Яблунівці біля Стрия.
24 квітня 2001 р. у присутності Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Йосафата Коциловського. Обряд беатифікації (акт зарахування до лику блаженних) відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.
12 серпня 2001 року у церкві Благовіщення Пречистої Діви Марії в Стрию у бічному престолі Серця Христового, під час Божественної літургії, яку служив Патріарх УГКЦ Преосвященний Любомир Гузар з участю владик, востаннє перепоховано прах Перемисько Самбірського і Сяніцького єпископа Йосафата Коциловського. Так закінчилася «одіссея» Слуги Божого, проголошеного Блаженним Папою Іваном Павлом II під час його паломництва в Україну 23-27 червня 2001 року.
Його хрест та його гірка чаша стала для нас правдивою славою та зиском. Оплакуємо його смерть, але, як католики, серед сліз кріпимося та потішаємося, що Бог у заміну за смерть мученика, знову відродить нашу спільноту, як це було й за часів св. Йосафата). Отже, сповнилося гаряче бажання Владики Йосафата: помер смертю мученика й сповідника за Українську Церкву з’єднану з Апостольською Столицею.
Владика Йосафат був ревним оборонцем українського народу, гнобленого поляками. Владика гаряче боронив права свого народу не тільки в справах релігійних, але й культурних, національних і політичних. Відважно й гостро виступив Владика проти переслідування українського обряду з боку польського уряду. Його гострі погляди в тих справах не раз до живого обурювали польських міністрів так, що у Варшаві замислювались над способом усунення Єпископа Йосафата. На Лемківщину, де почала ширитися схизма (розкол) й русофільство, Владика посилав здібних священиків і гарячих патріотів. Сам Владика часто відвідував Лемківщину і народ продовжував його любити навіть тоді, коли Лемківщина, відділена від Перемиської єпархії, дістала окремого Апостольського Адміністратора.
Владика Йосафат був широко відомий також поза межами своєї Батьківщини, бо часто брав участь у з’їздах уній у Велеграді й Пинську, в Євхаристійних Конгресах і різних католицьких з’їздах. Передовсім часто відвідував Австрію, Чехословаччину, Швейцарію і, розуміється — вічне місто Рим. Всюди Владика Йосафат мав на увазі пропаганду унії, добро української церкви й українського народу.
Література:
Назарко, І. Йосафат Коциловський, ЧСВВ / Іриней Назарко — Торонто: Видавництво і Друкарня ОО. Василiян, 1954. – 56 с.
Інтернет – ресурси:
Блаженний священномученик Йосафат Коциловський [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://proscha.in.ua/index.php/svyati/blazhenni/item/253-blazhennij-svjawennomuchenik-josafat-kocilovskij (Дата звернення 03.2016)
Блаженний священномученик Йосафат Коциловський, ЧСВВ, Єпископ Перемишльський [Електронний ресурс] // «Воїни Христа Царя». – Режим доступу : http://christusimperat.org/uk/node/13530 (Дата звернення 03.2016)
Величко, Я До останнього подиху зберіг вірність Церкві [Електронний ресурс] / Ярослава Величко // Товариство «Просвіта» Львівської політехніки. – Режим доступу : http://lp.edu.ua/node/5646 (Дата звернення 03.2016)
Ми пам’ятаємо. Йосафат Коциловський (1876-1947) [Електронний ресурс] // Львівська обласна організація Всеукраїнського товариства «Лемківщина». – Режим доступу :http://lemky.lviv.ua/?p=1269 (Дата звернення 03.2016)
