Математики запевняють, що в основі будь-якого художнього твору лежить зашифроване зерно інформації. Виходячи з цього, твір композитора — теж інформація. Вона відкриває не лише внутрішній, емоціональний світ, не лише манеру й «почерк», а й «географію» автора — звідки він родом, чиєї він матері-землі син.
Мальовнича щедра Полтавська земля вигойдала у своїй материнській колисці багатьох славних дочок і синів. З глибини віків озивається до нас мудре слово Сковороди, чайкою кигиче пісня Чураївни, яскравими гоголівськими персонажами озивається Диканька, чистою рікою ллється музика Лисенка. Тож надихавшись того чародійно – п`янкого повітря, не міг не заясніти світові своїм талантом композитор, поет та громадський діяч Олександр Білаш.
Історія не донесла до нас відомостей, звідки походить рід Білашів, але оскільки містечко було козацьким (з 1648 року входило до складу Максимівської сотні Чигиринського полку), то й мешканці по праву називали себе нащадками козаків. Навіть свій нахил до співу та музики деякі градижчани пояснювали віковічною традицією. Мало того, відома народна пісня, що починається:
Ой на горі та й женці жнуть.
А попід горою,
Яром-долиною
Козаки йдуть, —
за свідченням тих же шанувальників традиції складена саме про їхню гору Пивиху, що стоїть на околиці нинішнього села — колишнього містечка Градизька…
Отож народився Сашко у співучій селянській сім’ї 6 березня 1931 року. Співала його мати, Євдокія Андріївна. На все село виводила українські пісні гарним сильним , ліричним сопрано до-дієз третьої октави (як визначив це музично освічений син). Самородком був і батько, Іван Опанасович: грав на балалайці, гітарі і взагалі на всьому, що до рук потрапляло просто на слух, без будь-якої науки. Потягнувся до музики й трирічний малюк, Шурась. Поки що він «грав» тільки… на вінику, з яким носився подвір’ям, тримаючи його як балалайку. Це й був його перший «музичний інструмент». Але трохи підріс — навчився грати на маленькій трибасовій гармошці.
Пізніше, коли Сашко із русочубого непосидючого хлопчика виросте в Олександра Івановича — відомого композитора і в складі делегації потрапить до Лондона, котрийсь із допитливих кореспондентів газети «Морнінг стар» запитає: «Правда, що ваші батьки були музикантами, що змалечку ви грали на фортепіано і талант ваш — вплив їхніх генів?» «Не зовсім, — відповість газетяру композитор Білаш, — батьки мої були колгоспниками, тож за «генами» я більше — хлібороб. Вони просто любили пісню й музику, як і весь мій народ це любить. Щодо музичного інструмента — ви маєте рацію: у мене він був. Тільки не рояль фірми «Зейлер» і не піаніно марки «Беккер», а саморобна гармошка на два баси й вісім голосів, виготовлена градизьким майстром-музикою Антоном Гапоненком…»
— Шурасю! — кричить із ганку баба Варка й не може часом докричатися. На вулиці цвіте літо — найкраща пора хлоп’ячої вольниці. Малолітня гвардія робить набіги на сади й городи, свої й чужі, набиваючи кишені грушами, яблуками, огірками. Частенько ходять стінка на стінку. Вечорами компанія нерідко засиджується допізна біля колодязя, слухаючи, як головний казкар, фантазер і вигадник Шурась розповідає таємничі історії, страшні до мурашок по шкірі, до волосся дибки. Ось так вони й росли, хлопчаки, для яких природа була другою матір’ю і царством свободи одночасно. Тертими калачами — міцними, рішучими, самостійними — виходили в життя.
Ось на тій саморобній гармошці трирічний Сашко і дав свій перший у житті концерт. Виходила батькова сестра Мотря (тобто Сашкова тітка) заміж, і малого гармоніста посадили на скриню, щоб він торгувався, приграючи на «інструменті». Малий так тоді захопився грою, що забув і про весільний звичай і про свою роль «продавця». Свати «купили» скриню за безцінь і понесли її разом з гармоністом, який, самозабутньо схилившись до міхів, грав і грав щойно почуту пісню «Їхав козак за Дунай»…
«Малесенька гармонійка на три баси –
Ніколи ти мені збрехати не даси,
Як на весіллі тітку Мотрю „продавав”…
І як твої міхи безжально рвав.
Аж захлиналися тоненькі голоси:
„Невже ти рідну тітку продаси?”
Натужно гупали у відповідь баси:
„Побільше, хлопче, грошенят проси…”
Я знав, що наречену даром не віддам.
Та за карбованця – геть всю продам…”
У 1937 році колгоспного бухгалтера Івана Опанасовича Білаша за ударну працю преміювали велосипедом. Хоча велосипед, по суті, не має ніякого відношення до музики, але в біографії майбутнього композитора він теж зіграв певну роль. У всякому разі, завдяки йому висвітлилася досить яскрава риса хлопчика, котрий заради музики готовий був на все, бо любив її до нестями. Річ у тім, що двоє хлопців-односельців — Борис Слюсар і Антон Гапоненко мали баяни. А Сашко до того часу вже «переріс» свою гармошку, бо, як пояснював батькові, «у ній не вистачає голосів — ні тонких, ні товстих». Отож, катаючись на велосипеді, хлопець заздрісно прислухався до мелодійних звуків, що долинали з дворів Гапоненків та Слюсарів (до речі, і Антон, і Борис пізніше закінчили консерваторію і стали музикантами-професіоналами). Така ситуація довго тривати не могла, і друзі, зрештою, порозумілися. То один, то другий виносив потихеньку від батька свого інструмента, відбувався тимчасовий обмін. І володар баяна катався на велосипеді, а Сашко, прямо біля дороги в рівчаку,заходжувався грати, підбираючи «на слух» усе, що тільки знав і пам’ятав.
