Бійня розташовується в Дарниці між лісом і розгалуженням залізниці на Бровари і Гребінку. Місцевість-промзона отримала свою назву від бойні з будівлею-холодильником, що виникла тут в 1912 р. На додаток до неї в 1922 році побудували м’ясохолодобойні, а в 1930-му ковбасно-беконних фабрику. У 1931-му році всі ці притулку «майстрів справ кров’яних і забійних» об’єднали під назвою Дарницького м’ясокомбінату, доукомплектований в 1934 році заводом первинної переробки худоби. У післявоєнні роки підприємство докорінно реконструювали. На думку екстрасенсів, місцевість ця примітна особливо негативним і нездоровим енергопотенціалом, що призвело, зокрема, до актів масового насильства над людьми в цих місцях під час Великої Вітчизняної війни. 

Нова Дарниця розташовується в Дарниці між Харківським шосе, залізничною гілкою «Київ-Гребінка-Полтава», місцевостями Шевченка, Червоний Хутір, парком Партизанської слави і лісом. Нова Дарниця офіційно виникла в 1896 році по праву сторону від залізничної станції «Дарниця» як дачне селище у віковому сосновому лісі. І жили в цій місцевості спочатку аж ніяк не робітники-трудівники, а просто дачники і відпочиваючі — «нові» люди для тутешніх країв. У той час ні бійні, ні задушливих промзон тут не було, і місцевість була суха, здорова, з піщаним грунтом і прекрасним бором. Відразу 43 орендаря взяли 80 ділянок, кожен з яких був розміром 17 соток, і проклали широкі прямі вулиці. І почалися дачні будні. У 1897 році забудували 40 дільниць, у 1898-му – ще 20, а також «нарізали» 85 нових ділянок з орендною платою від 16 руб. 35 коп. до 75 руб. 45 коп. на рік. З містом постояльці повідомлялися допомогою дачних поїздів, що курсували з інтервалом в 50-60 хвилин. Крім того, ці ж або спеціальні поїзди ходили від Нової Дарниці до дніпровських пляжів. У селищі виникли аптека, пошта, буфет, телефон (на станції), залізничний театр, парк і тощо. У 1906 році ініціатори створення дачного селища звернулися до Міністерства землеробства та держмайна з проханням про виділення землі ще для 500 ділянок. Як би там не було, в 1909 році в Новій Дарниці налічувалося 134 ділянки і 13 вулиць. Через деякий час, і населення селища стало в результаті вільного і мимовільного припливу й відтоку людей потихеньку «пролетаризовані». Під час війни 1941-1943 років стара забудова була практично повністю зруйнована. В даний час в Новій Дарниці розташовуються житлові багатоповерхівки, промислова зона і приватні будинки.

Позняки (Позняк, Поздняк, Позняковка, Позняковщіна; Чорні Лози, Корольок, Княжий Затон, Срібний Кіл) розташовуються між залізницею, Дніпровської набережної, проспектом Бажана, вулицею Ревуцького та межами району. Щодо назви існує кілька припущень: чи то воно походить від однойменного села, в XVI столітті називався Паньківщина й принале тулилась сім’ї Паньковича (Панькевич), а потім перейшов у володіння сім’ї Позняків і отримав нинішнє найменування, чи то від річки Позняковкі, що протікала в тутешніх краях . Річка ця була помітна ще в кінці XVIII століття і мала ширину від шести до сімнадцяти, а глибину – до півтора метрів. А можливо, топонім «Позняк» стався від слова «познеять» – тобто згоріти без полум’я, як розпечена річ. І це свідчить не тільки про те, що тут можна було зіграти, але й про якісь аномальні явища на земній поверхні.

Ось і ще одна не менш правдоподібна гіпотеза: назва всього лише втратила на «дорогою століть» літеру «д». «Поздняк» («Позняки») – це те, що народилося або дозріло пізніше звичайного. «І огірки Поздняков, і курчата Поздняков, і син Поздняк» – тобто народився під старість батьків. Що ж, дану назву передає і аномальний характер місцевості, і навіть джерело прізвиська власників села. Загалом Позняки відомі з 1571 року як поселення «бояр путнього», тобто тих, хто справляв дорожню («путнього») службу при київському воєводі. У 1631 році Мойсей Позняк передав (або продав) поселення київському митрополиту Петру Могилі, який, у свою чергу, подарував його Братському монастирю. Російські царі-государі та українські гетьмани у ХVII-ХVIII століттях неодноразово підтверджували право володіння монастиря «на село Позняки на Дніпрі лежаче, з землями, з полями, сіножатями орними, городами, озерами, борами, лісами, іншими угіддями». Діловоди вважали: головне – що маєток є, а тому і називали його кожен на свій лад — як Бог на душу покладе. В 1636 році поселення фігурує в письмових джерелах як «хутір Позняковщіна», у 1666-му – як «село Позняки», в 1694-му – як «село Позняки», у 1781-му – як «село Позняк» з 30 «власницькі хатами-подсуседкамі », у 1787-му – як« селище Позняки» з 97 «душами казенних людей». З 1-ї половини XX століття Позняки розділили на Нові (між нинішніми вулицями Сортувальної, Здолбунівській, залізницею та кордоном району) та Старі (вся інша територія Позняків).

У 80-ті роки ХХ століття значну частину старої забудови Позняків знесли – і з 1989 року почали зводити новий житловий масив Позняки.

Позняки в районі сучасних вулиць Гмирі, Крушельницької, Вишняківської, Руденко, Гришко також називають Чорними лозами – по найменуванню однойменного урочища, в якому до забудови місцевості росло багато чагарників з гнучкими чорними стеблами.

Нові Позняки, що складаються наполовину з промислової зони, а наполовину з житлової забудови, називають також Корольок, чи то від прізвисько рідкісної однойменної пташки загону горобиних, колись зустрічалися в тутешніх місцях, чи то за аналогією зі злитком чистого благородного металу у вигляді маленького зерна — кульки – в якості символічного позначення незвичайної краси того, що, на думку забудовників, вийшло на цьому невеликому клаптику землі в результаті їхніх праць.

Частина Позняків в районі вулиці Княжий Затон називають також Княжий Затон, згадуваним з XVII століття. Що ж, не виключено, що один з відомих київських князів використовував розташований неподалік дніпровський «затон» – затока, далеко впадає в плоску улоговину лівобережжя, – як бухти на одній зі своїх заміських резиденцій. Князя давно вже немає, а пам’ять про його стоянці з покоління в покоління передається.

Частина Позняків в районі вулиці Срібнокільській називають ще Срібним Колом. Пам’ять народна донесла до нас якийсь метафоричний і водночас дуже конкретний образ. А ось що він означає — або огорожу з загострених колод, видали уявну сріблясто-білою, – може бути, огорожу все тієї ж резиденції в Княжому Затоні; або частий вид страти в стародавньої та середньовічної Русі; або якісь магічні очисні операції, – можна тільки гадати.

Нові Позняки розташовуються між вулицями Ахматової, Ревуцького, Харківським шосе і залізницею. Вони представляють собою продовження освоєної в більш ранні часи місцевості Позняки (т. з. «Старих Позняків») – звідси і назва. В даний час на Нових Позняках побудовані житлові масиви, просторі водойми і Дарницьке кладовище. 

Харківський масив (масив Харківське Шосе, село Шевченка) розташовується між вулицями Тростянецькій, Ревуцького, проспектом Бажана і Харківським шосе. Забудовувався під назвою масиву Харківське Шосе по обидві сторони від Харківського шосе із 1981по 1987 рік, від чого і отримав свою нинішню назву.

Вулиця, як і що існував раніше район, названі так на честь міста Харкова – колишньої столиці України (1934 р.), до якої через Бориспіль, Яготин і Полтаву веде автомагістраль європейського значення – Харківське шосе. Назва «Харків» відбувається як від імені Харко («Харитон» — букв. «Краса, слава, прихильність») – так звали першого тутешнього поселенця-козака, так і від видозміненого найменування половецької стоянки Шарукань (букв. «привал скотаря»). Зводився Харківський масив на місці села Шевченко, залишки якого збереглися вздовж вулиці Дніпродзержинської. Село ж виникло в 1-й половині XX століття, назву отримало «формально-патріотичне», і основна забудова припадала в ньому на 40-е-50-і роки. Потім, у 80-ті роки минулого століття, її в основному знесли і збудували на цьому місці Харківський масив. Для забудови масиву використовувалися проекти від 5 -, 6 — до 16-поверхових житлових будинків з поліпшеним плануванням, а його центром був торговий центр «Харків». З найдавніших часів міста і поселення виникали на перетині торгових шляхів і навколо ярмарків, ринків, базарів. У даному випадку забудовники врахували нагальність торгівлі, але пішли по-радянськи, «шляхом від зворотного»: спочатку звели житловий масив, а потім спорудили посеред нього зразкове підприємство соціалістичної торгівлі. А щоб люди, які звикли раніше жити в центральних районах, не злякалися набутих зопалу глухих околиць, і, боронь Боже, не здичавіли серед лісів і боліт, в оформленні Харківського масиву широко використовували малі архітектурні форми.

Бортничі розташовуються між озером Вирлиця, вулицею Лісовий, дренажним каналом і межами міста. Назва походить від лісового бджільництва, колишнього колись основним промислом тутешніх жителів. «Бортний» називали дуплистих дерев або пень, в якому водяться бджоли. Найчастіше бортники не задовольнялися випадковими вуликами-однодеревки, а розводили на деревах, а то і в наземних пасіка, цілі пасіки, за якими доглядали, як мати за дитиною. Для приманки диких бджіл, або «шатущего» рою, використовувалися бортні. Назва села також могло означати, що поселення знаходилося в бору – сосновому лісі – або що чатинник був багатий ягодами і грибами, «бором» (збиранням), а потім продажем яких на «борах» (базарах і торжка) займалося місцеве населення. Крім того, село було пов’язано ще з одним «бором» – збором податей і поборів грошових повинностей. Швидше за все, що займаються цим «бізнесом» поборники, («закличники», «Біруні»), тут не жили, а лише регулярно навідувалися для стягування «солодкою» данини. У 1508 році цю «землю полукнязевскую» купує у королівського товмача Солтана Албеева Нікольський монастир. Ченці будують тут храми і розширюють село, яке вперше згадується в 1586 році. Але все було не так просто. Відносно цих володінь між Нікольським і Печерським монастирями виникають «тривоги часті і посвари про грунтах». У 1598 року суперечки вдається залагодити мирно, по-братськи розділивши між монастирями землі поблизу Борисполя, включаючи і Бортничі. Але ця угода «з любові» була тимчасовою. Приналежність Бортничів Києво-Микільського монастиря підтверджують грамотою 1689 царі Іоанн, Петро і цариця Софія, а в 1778 році — Катерина II, знову віддала «у вічне володіння значаться по оної грамоті місцевості та угіддя». У 1786 році перед секуляризацією (державної «прихватизацією») церковних земель Нікольському монастирю належала в селі Бортничі наступна нерухомість: шинок, заїжджий двір з хатами і будівлями, водяний млин на річці Млинів, хутір Тростянецький з будинками і пасікою, рибні лови на річці Млинів, озера Плосское, Піщане, Святіще, сінокоси, орна земля в кількості 20 полів і 4 гаї. З 1935 року Бортничі перебували у приміській межах Києва, а до складу міста увійшли восени 1988 року.

Шевченка (хутір, село, селище імені Шевченка) розташовується між Харківським шосе, вулицями Російською, Вересневій, Брацлавської і парком Партизанської слави. Село виникло в 1-й половині XX століття і єднало Нову Дарницю і Червоний Хутір. Основна забудова селища імені Шевченка припадала на 40-е-50-ті роки ХХ століття. Однак у 80-ті роки ця забудова була в основному знесено у зв’язку з будівництвом Харківського житлового масиву. Частина місцевості Шевченка, що знаходиться на території району, увійшла до складу Харківського масиву. Найбільше старої забудови збереглося уздовж вулиць Славгородської, Брацлавської, вітальні та провулка Славгородській.

Парк Партизанської слави розташовується між Новою Дарницею, селищем Шевченка, Червоним Хутором і лісом. Він являє собою лісистий виступ, через який під час Великої Вітчизняної війни партизани навідувалися до Києва для здійснення диверсій. Втім, тутешні не дуже густі ліси лісової смуги між придніпровськими луками і лівобережної лісостепом не надто сприяли бойової партизанської маневреності, не забезпечували досить надійного укриття і служили маскуванням в основному для стрімких партизанських рейдів. Однойменний парк був закладений в 1979 році і став одним із символів українського партизанського руху в Києві. Незважаючи на те, що партизанські загони, сформовані в Києві в липні 1941 року, були розгромлені німецькими військами протягом двох-чотирьох місяців, з часом невпинна турбота радянського уряду про партизанський фронті і невичерпні військові поповнення призвели до того, що сьогодні у нас є про кого і про що згадати. Композиційним центром парку Партизанської слави є меморіальна зона з музеєм партизанської слави та амфітеатром для проведення традиційних зустрічей колишніх бійців і командирів партизанських загонів і з’єднань з трудящими, молоддю, а також мітингів і святкових ходів. На алеях розмістили тематичні скульптурні композиції з дерева. Проектувальники врахували, що з кожним роком ветеранів стає, на жаль, все менше, і щоб парк, зрештою, не запустів, в місцевості звели також містечко атракціонів, літній кінотеатр на 1000 місць, декоративний басейн та інші об’єкти розваги.

Червоний (Червоний) Хутір розташовується між Харківським шосе, вулицями Кронштадтської, Ялинкова і лісом. «Червоний» – слово, яке наділяє назва місцевості багатьма значеннями. Перш за все, це, звичайно, «гарний». І, скоріше, не стільки через красивих будівель і «писаних красунь і красенів», скільки з-за зручного місця розташування — між животворящим сосняком і заливними лугами з багатими рибою озерами, а особливо поруч з чарівним і священним озером Вирлиця. Крім того, «червоний» – це ще й веселий, княжий, що має на увазі «житіє в роздоллі, надлишку, достатку» – можливе вказівку на особливо святковий устрій життя в цьому поселенні. Роздолля чи то цього, то чи іншого роду (пов’язане, наприклад, з жертвопринесеннями і язичницькими ритуалами, осущестлвяемимі у Вирлиця) могло породити назву «червоний» у значенні «дикий, недоумкуватий, відмінний від інших». Або ж, нарешті, епітет «червоний» міг означати місце-«водопредел», перед яким закінчуються рясні вологою поля і за яким починається суха безперервна рівнина піщано-чорноземного грунту, поросла більшою частиною непридатним сосняком. Загалом, споконвічна таємниця назви залишилася прихованою в минулому. Однак поселення в цій місцевості відомі з часів Трипільської культури. У 1950 році тут було розкопано стоянка із залишками мідних, бронзових і залізних виробів, які належать до середини I тисячоліття до н. е.., а також що відноситься до III тисячоліття до н. е.. некрополь з 195 урновнямі і безурновимі похованнями, керамікою, знаряддями праці, прикрасами, бойовою зброєю. Незважаючи на давні корені, хутір згадується під сучасною назвою лише з початку XX століття. А що було в цих місцях між III тис. до н. е.. і XX століттям, протягом майже п’яти тисячоліть, історія до нас «не донесла». З 1923 року хутір включено до межі міста. Сучасна житлова забудова в цій місцевості переважно одноповерхова, приватна. Червоний Хутір не позбавлений і промислових підприємств.

Вирлиця розташовується між вулицею Ревуцького, проспектом Бажана і Харківської площею. Названа вона однойменного озера кар’єрного типу. При середній позначці в 10-12 метрів глибина цієї водойми доходить до 28 метрів – звідси і походження гідроніма. «Вирем» (або «Віром») називали вир і вир, джерело, під водою, з джерелами і швидкою течією. «Вирлиця» – це по-народному «приручати» найменування все тієї ж небезпечною і таємничою водної стихії — змішане з ласкою, повагою і одночасно з легкої боязню. Якщо врахувати, що глибина Дніпра в межах Києва досягає максимум 12 метрів, Вирлиця дійсно видається унікальним природним об’єктом, в деякій мірі аналогічним «священного і бездонними» Байкалу. Незважаючи на всі індустріальні катаклізми, Вирлиця природно самоочищається і залишається одним з найчистіших водойм у Києві. За уявленнями древніх, подібні глибоководні місця представляють собою ворота, сполучні наш світ з виріем (іріем), потойбічним світом, – одночасно і обителлю покійних предків, і відправною точкою для душ новонароджених, і осередком всякої життєвої сили, залітає на землю, в царства рослин і тварин. Словом, це світ, який і дарує нам життя, і перериває її для продовження в інших вимірах. Ще «вирью» величалися заплавні луки та сіножаті. Ними також рясніла Вирлиця та її околиці. Не дивно, що озеро шанувалося священним. В даний час в місцевості Вирлиця знаходиться саме озеро і промислова зона.
Нижні Сади розташовано від Осокорків, вздовж лівого берега Дніпра до південної межі району, що є і межею Києва. Назва пов’язана з розташованими в нижній течії Дніпра садово-дачними ділянками.

Вітовець розташовується між Бортничі і межею міста. Місцевість названа за однойменним урочищем. «Вітовец» буквально означає «привітне місце». Тутешні землі не заселені, зайняті полями. Цікаво, що люди здавна шанували подібні місцевості, але не прагнули селитися в них (хіба що на віддалі) і приходили лише урочисто справляти різні магічні дійства, шануючи ці краї житлом надприродних сил і духів, «прорізом» у світ незвіданий.

Березівка розташовується в кутку між Бортничі, Вирлиця і Осокорками в районі декількох березових гаїв – невеликих острівців посеред заболочених луків, порослих чагарником. Назва цієї незаселеній місцевості походить від однойменного урочища. Багато можливих смислів таїть це найменування. «Березівка» – це та урочище, покрите лісової порослю, що служить ознакою родючої землі та «звернення моховіни в перехідну грунт», і співоча довгохвоста птах, пером схожа на сороку, і хмільний перебродили березовий сік, і горілка, настояна на березових бруньках або через них перегнати. Це, нарешті, березова сила-оберіг – дивовижна і різноманітна сила. Вважалося, наприклад, що березові різки виганяють дур з дурнів, березовий віник – хвороба з хворих, а березові мітли, на яких відьми літали на шабаші, сприяють переміщенню в просторі, так само як березові гілки, які жерці носили на своїх священнодійства від того, що вони сприяють церемоній.

В’язки розташовуються між Березівка, Бортничі, межею міста, Нижніми Садами і Осокорками. Назва незаселеній і заболоченій місцевості походить від однойменного урочища. Численні чагарники, що виростають тут, давали масу відмінних гнучких лозових прутів – «в’язкою», що колись необхідних у повсякденному господарстві – наприклад, для огинаючи, зв’язки і скріплення деяких частин возів і саней.

Сухе Болото (Дарницький ліс) розташовується між бійнею, Нової Дарницею, залізничною гілкою «Київ-Полтава», кордоном з Дніпровським районом і межею міста. Місцевість являє собою ряд пересохлих боліт – суху, пухку і «щедру на родючість» грунт, порослу переважно хвойним лісом, хоча зустрічаються тут і дуби. Чого в місцевості багато – так це виходжених стежок. Під час німецької окупації 1941-1943 років на краю Сухого Болота знаходився концентраційний табір, в якому фашисти знищили 68 тисяч військовополонених. Сусідами табору були залізнична станція і м’ясокомбінат. Зараз на місці табору споруджено меморіальний комплекс, відкритий у 1968 році.

Осокорки (Маслівка) розташовуються між Дніпровської набережної, проспектом Бажана, вулицями Ревуцького, Колекторній, Ареф’єва і Дніпром. Назва місцевості пов’язано з деревом осокорам (чорний тополя) і його гаями, у великій кількості наявними тут. З давніх часів у цих низинах лівого берега Дніпра селилися люди, які тяжіють до спокійного життя. Тут їх ніхто не чіпав: ні кочові розбійники, ні податкові дружинники, ні всякі рекрутські набори, – надто незручно різним представникам «шуму міського» було сюди добиратися, та й «місцеві аборигени» при появі влади миттю і надійно ховалися. Нечисленні тутешні поселенці в густих заростях червоного верболозу і тополі займалися рибальством і плели на продаж вироби з лози. І було так, поки не виникли на землю руську монастирі. Відповідно до легенд, ченцям сподобався уклад життя тутешніх жителів, і, як згадував в 1756 році архімандрит Видубицького монастиря в «покірність доношених» в Генеральний військовий суд, «по улаштуванні монастиря светлаго Архістратига Михайла Видубицького в Києві благовірним князем Всеволодом Ярославовичем російським в 1070 році надано оному ж Видубицькому монастирю село Осокорки». Це було, мабуть, правдою — навіть підтвердженої у 1538 році грамотою Сигізмунда I: «Великі князі руські до того монастирю светлаго архангела Михайла Видубицького з століть надали маєток Осокорська». Однак Печерська лавра вважала наведені факти сумнівними і настійно сперечалася за право на ці землі намагаючись, крім усього іншого, позбавити Видубицький монастир підстави на лівому березі для Либідської переправи, успішно конкурує з її Наводницької переправою через Дніпро. Тим не менше, найавторитетніші третейські суди визнавали лаврські претензії необгрунтованими і залишали село у володінні Видубицького монастиря. У 1720 році Лавра все-таки домагається від Петра I (як головний доводу виставляючи свою «доведену в боях і будні» відданість державному російському православ’ї) передачі Осокорків їй. Виникло справу «Про спори Видубицького монастиря з Києво-Печерською лаврою про спірні грунтах». Зрештою київський губернатор Павло Голіцин і гетьман Іван Скоропадський наказали «про спірні грунтах розмежування учинити». Село розділили на дві частини, віддавши більшу Лаврі. Розподіл ще більше розпалив Монаши пристрасті. «Святі люди» стали чинити одне одному «чималі утиски, гвалт, нападки і грабіжництва», організовували збройні напади, трощили будівлі, млини і били конкурентів «без пощаденія». Та все ж на картах Києва визначилися два селища: «село Осокорки» і «село Осокорки». До 1903 року Осокорки входили до Броварської, потім – у Микільсько-Слобідську волость, а після, аж до 1919 року, –до складу Остерського повіту Чернігівської губернії. В межі Києва Осокорки потрапили в 1923 році. У 70-ті роки ХХ ст. Осокорки опинилися в складі Південно-Дарницького планувального району, щоб надалі стати частиною житлового масиву, що охоплювало прибережну смугу. У 1980 році почалися роботи з намиву території, а з 1993 року ведеться інтенсивна забудова Осокорків. Багато 9 -, 12 — і 16-поверхові житлові будинки будуються за поліпшеним проектам, що частково компенсує їх розташування. Ще Осокорки примітні достатком природних зон відпочинку, водоймищ і обширних пляжів. Частина Осокорків у районі вулиць Масловки і Ареф’єва називають також Маслівка – на честь однойменного маслянистого рослини, колись рясно росте на тутешніх грунтах. Маслівка, вона ж суріпка звичайна, відома як бур’ян, раніше цінувалася дуже високо.

Віктор Коваленко, «Нерухомість Києва»

Мікрорайон “Рембаза”, що знаходиться в Новій Дарниці, має свою особисту історію. На початку ХХ сторіччя ця місцевість являла собою лісовий масив, і тільки в 30-х роках тут розмістили військові частини, з яких і почалася історія “Рембази”.

В 1933 році рішенням командування Київського військового округу почалося будівництво автобронетанкового ремонтного заводу № 7. В 1935 році було закінчено монтаж обладнання, освоєно ремонт перших танків.

І в травні 1936 року з воріт заводу вийшов перший капітально відремонтований танк Т-26.

Одночасно з заводом будувалися жиле містечко, лікарня, їдальня, окружний склад бронетанкового майна.

В передвоєнний період в умовах секретності на заводі освоюється новий агрегатно-капітальний метод ремонту танків в польових умовах.

Під час війни завод був перейменований в «Рембазу № 7», переданий до складу Південно-Західного фронту і був евакуйований, але продовжував працювати. Під час Сталінградської битви комплектував маршеві танкові роти.

Під час війни територія, де зараз знаходиться містечко, зазнала тяжких випробувань. Тут був розміщений концтабір. Він займав площу 3×2 км, оточену колючим дротом і кулеметними вишками. Розташовувався він у лісі за м’ясо комбінатом та в приміщенні теперішніх автопарку і військової частини зв’язківців. На місці, де тепер житлові будинки, були бараки, в яких жила охорона табору. Після захоплення фашистами Києва в полон потрапили тисячі мирних жителів. Коли у вересні 1943 року Дарниця була звільнена, виявилося, що в Дарницькому концтаборі було знищено близько 70 тисяч осіб.

В 1944 році завод повернувся до Києва і спочатку працював на території заводу «Арсенал». А  на його місці в Дарниці ремонтували трамваї.

Після переїзду заводу до Дарниці почалося будівництво мікрорайону «Рембаза». Перший час рембазівці жили в бараках і навіть землянках,але в 50-х роках почалося активне будівництво.

Перше будівництво почав начальник заводу інженер-полковник Федоров Генадій Олександрович, а з успіхом продовжив інженер-полковник Папян Павло Агольєвич. Добра пам’ять про них і досі жива серед мешканців.

Більшість заводчан  отримали квартири в численних будинках, що виросли на території мікрорайону. Тут також з’явилися магазин, хімчистка, перукарня, поліклініка, будинок культури, аптека, бібліотека, пошта.

Протягом років територія розросталася, росли висотні будинки, був приведений до ладу меморіальний комплекс, де поховані  військові, що загинули при визволенні Дарниці.