Валер’ян Підмогильний – один з найпотужніших українських модерністів і прозаїків 20-х років ХХ століття та представник неореалістичної течії. Його твори засвідчують спроможність української літератури бути самодостатнім мистецьким явищем у світовому контексті.
У 30-ті роки письменника репресували, а його твори вилучили з літературного процесу аж до 1988 року, коли вперше було опубліковано «Повість без назви…» та перевидано роман «Місто» й декілька оповідань.
Валер’ян Підмогильний написав, оцінюючи своє життя: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя перейдене, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу».
На Байковому кладовищі в Києві, у віддаленому закутку, затіненому гущавиною дерев та кущів, стоїть скромний невеличкий обеліск з трьома барельєфами – профілі жінки, чоловіка і юнака.
Це могила сім’ї видатного українського письменника, проте письменника там не поховано – він розчинився у холодній безвісті сумнознаного Соловецького концтабору…
Письменник Юрій Смолич у своїй мемуарній трилогії «Розповіді про неспокій» лишив нам ґрунтовний спогад про Валер’яна Підмогильного, з яким був добре знайомий: «Коли б хтось із читачів оцих моїх літературних спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих – тридцятих років я вважав найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: Валер’яна Підмогильного». Комусь може видатись це надмірністю, традиційною даниною вшанування пам’яті тих, хто безвинно постраждав за часів жорстоких сталінських репресій. Але такі припущення безпідставні, бо Валер’ян Підмогильний справді користувався високим авторитетом письменника-інтелектуала, вихованого на національній та європейській класиці, з філософським заглибленням у пізнання світу і людини.
Дивуватися б тут швидше можна іншому – і звідки це все у хлопця з селянської родини степового села Чаплі Новомосковського повіту на Катеринославщині (нині околиця Дніпропетровська), де він народився 2 лютого 1901 року. Батько його працював конторщиком в одного з найзаможніших поміщиків в Україні графа Воронцова-Дашкова, якому належало й село Чаплі. Мати Валер’яна була простою селянкою.
Проста селянська родина належала до тих інтелігентних сімей які кермувалися Франковими словами: «Хоч синам, як не собі…». Батьки робили все, аби діти мали добру освіту. Спочатку Валер’яна віддають до церковно-парафіяльної сільської школи, крім того, разом із сестрою Наталею бере уроки французької мови у найнятого батьком домашнього вчителя. Під час Першої світової війни й революції в Росії Підмогильний навчається в Катеринославському першому реальному училищі, яке блискуче закінчує 1918 року.
Свою літературну та перекладацьку діяльність Валер’ян Петрович розпочав в училищі, саме тут він знайомиться з літературою – як вітчизняною так і зарубіжною, досконало вивчає французьку мову. Згодом переклади стануть окремою гранню його творчості – він подарує читачам цілий «літературний материк» своїх перекладів українською, саме тут, він напише свої перші відомі нині оповідання – «Ваня», «Гайдамака», «Старець», які засвідчили, що в українську літературу йде цікава, надзвичайно обдарована людина.
Відомостей про його діяльність у ті часи мало. Більшість біографічних джерел вказують, що з 1918 по 1921 роки він працював на різних роботах.
Молодий літератор в 1919 році вступає до Катеринославського університету, але невдовзі, через матеріальну скруту, змушений залишити навчання й шукати учительського хліба спершу в Катеринославі та Павлограді, а потім у Ворзелі під Києвом, куди він переїхав наприкінці 1921 року. Як напише пізніше Тамара Мороз-Стрілець, дружина письменника Григорія Косинки, Валер’ян Підмогильний «не раз жалкував, що залишив цю професію. Він із запалом розповідав про свою роботу, згадував учнів…». Через два роки поновлюється в університеті, але й тоді здобути вищу освіту йому не вдалося – з причин вже згаданих.
У Ворзелі він зустрічає доньку місцевого священика Катерину Червінську, яка згодом стане його дружиною та вірним другом.
1921 році в журналі «Шляхи Мистецтва» з’являється повість Підмогильного «Остап Шантала», яку через рік Харківське видавництво «Всеукрлітком» випустить окремою книжкою. Наступна книжка – книжечка-оповідання «Син», яка вийшла 1923 році.
20-ті роки в українській культурі справедливо називають «червоним Ренесансом». То був час піднесення і відродження. Попри нестатки й злигодні, розруху й «проблему хліба», мистецтво забуяло пишним цвітом – переповнені зали театрів, виставки, вернісажі, та літературні вечори збирали силу-силенну народу. Дискусії та суперечки. Нові ідеї та пошуки. Й відкриття! Десятки літературно-мистецьких угруповань. Не міг залишатись осторонь і Валер’ян Петрович Підмогильний. Він працює редактором у видавництвах «Рух», Державному видавництві України, «Книгоспілці» та у журналі «Життя і Революція». Був членом літературної групи «Ланка», згодом МАРС (Майстерня революційного слова), куди, крім Підмогильного, ввійшли Євген Плужник, Тодось Осьмачка, Григорій Косинка, Борис Антоненко-Давидович, Марія Галич.
Діяльним і енергійним він залишається і в літературній творчості. Його оповідання друкують журнали «Нова Громада», «Червоний шлях», «Життя й Революція». Одна за одною виходять і книжки: «Військовий літун» (1924), «Третя революція» (1926), «Проблеми хліба» (1927), «Місто» (1928, 1929). 1930 року журнал «Життя й Революція» публікує другий його роман «Невеличка драма». Окремого видання цей твір уже не дочекався.
Герої оповідань і повістей Валер’яна Підмогильного – живі люди, заглиблені в життя, мислячі, в постійних пошуках відповідей на злободенні питання життя – чи це скалічений робітник у «Старець», чи це гімназисти у «Гайдамаках», чи студенти у «На селі», підлітки у «Важкому питанні» та «Добрий Бог», а коли вони стикаються з дійсністю, то в їх душах виникає сум’яття, а поряд з впевненістю – розчарування в тих ідеалах, які так гучно проголошувалися творцями нового суспільного ладу.
Підмогильний один із перших підняв і проблему голоду та показав її причини в своїх творах «Проблема хліба», «Собака», «Син», всебічно розкрив тяжкі роки боротьби українського народу з найрізноманітнішими ворогами за свою незалежність, державність – «Остап Шаптала», «Третя революція» тощо.
Григорій Костюк в 50-х роках ХХ ст. писав: «Підмогильний був яскравою творчою індивідуальністю, цілковито український талант, що надзвичайні події і явища після 1917 року умів спостерігати і оцінювати тверезо, всебічно і практично. Але що головне так це те, що за багацтвом подій свого часу він не загубив людини. Він бачив її, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній складності. Він не любив людини – янгола, бо знав, що людина є водночас і тварина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлював усі її слабості. В цьому – европеїзм Підмогильного».
І цей европеїзм особливо яскраво виражений в його романі «Місто». Проблема міста і села не нова в мистецтві світовому і, зокрема, в українській літературі. По-різному вона розроблялася нашими класиками в ХІХ ст. Вона гостро постала перед суспільством і на початку ХХ ст., особливо в післяреволюційний період. Це насамперед проблема нових кадрів, які могли б змінити лице зрусифікованого міста. До міста потягнулася молодь, аби посісти там власне місце – одні мріяли заглибитися в науку, осягнути її, набути певного фаху, набратися розуму, щоб повернутися на село та будувати нове життя, інші – просто мріяли «вийти в люди», знайти престижне місце, бути на щабель вище простого «селюка». Степан Радченко, головний персонаж роману «Місто», виїжджає з села з єдиною метою – здобути новий фах і повернутися до рідного села з новими знаннями. Настроєний трохи скептично, а то й вороже проти міста, проти тих «безглуздих крамарів учителів, безжурних дурощів ляльок у пишних уборах». Згодом він змінює свою думку: «Не ненавидіти треба місто, а здобути». Степан розуміє, що сільська молодь може влити в місто свіжу кров, яка «змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що її від долі призначено перемогти». Тож, потрапивши в нове середовище, Степан Радченко поступово втягується в нього, стає виразником і захисником того, проти чого ще так недавно виступав. Згодом Радченко навчається в технічному вузі, захоплюється літературним життям, стає відомим письменником, входить в коло критиків. Підмогильний подає життя багатьох прошарків киян, в тому числі і літературні угрупування, зокрема через образ критика Світозара та поета Вигорського. Поступово помічаємо, як змінюється і душа Степана. Неоднозначно виступає він у романі. В його душі постійно борються Добро і Зло. І в дечому він вагається, але все частіше може переступити через власне сумління, моральні принципи заради поставленої мети. Може, навіть принести в жертву людину і від цього не буде страждати. Отже, це неординарна особистість, не позбавлена волі, розуму. Дивиться на світ і на людські стосунки тверезо, часом виражає своє ставлення до всього скептично, з легкою іронією, з розумінням довкілля: «чарівного, привабливого і огидного, брутального», здорове і гниле, моральне й аморальне в житті нашої славної, тоді ще «позаштатної» столиці. Пройшовши через усі зваби і брудні кола міста, Степан Радченко, селянський хлопець, переміг, підкорив його. Він мав і силу волі, і твердий характер, тепер він відчуває, що перед ним, хоч і на якусь мить, можливо лише в уяві, лежить, колись йому вороже, а тепер покірне місто, «позначене вогняними крапками, і простягало з пітьми горбів гострі кам’яні пальці. Він завмер від славного споглядання цієї величі нової стихії…»
Героєві Підмогильного вірилося, що в місто вливається нова сила, яка здатна оновити не лише його, місто, а й усе життя молодої української держави. На оптимістичній ноті завершує свій роман Валер’ян Підмогильний. Проте сам письменник бачив, відчував і знав, що все скінчиться досить трагічно не лише для таких, як Степан Радченко, а й для всіх, хто тверезо дивиться на життя, хто може спостерігати, співставляти, мислити.
1928 рік кидає якусь лиховісну тінь на подальше життя в Україні – над українською землею вже нависли «крила» ката Кагановича. Процес українізації згортається – звинувачено в націоналістичних гріхах письменника Миколу Хвильового, літературно-мистецькі групи само розпускаються, фабрикується справа неіснуючої Спілки визволення України. Мине небагато часу, і на лаві підсудних опиняться відомі діячі української науки, літератури, мистецтва. Поки що – старшої, дореволюційної генерації. Поки що…
Збираються вже хмари і над письменниками жовтневого призову, і Підмогильний відчує це на собі одним із перших. 1930 року його звільняють з роботи в редакції журналу «Життя й Революція», тож 1932 року письменник з родиною – дружиною і чотирирічним сином Романом переїжджає з Києва до Харкова. Він працює і працює, займається переважно з перекладами, мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки, а на дні. 27 червня 1933 року «Літературна газета» друкує його оповідання «З життя Будинку» – то була остання зустріч із читачем за життя, а «Повість без назви», яку Валер’ян Петрович так і не встиг закінчити, журнал «Вітчизна» надрукує більш ніж через півстоліття.
6 грудня в Заньківській будинок творчості приїхала схвильована дружина: «Учора в Києві заарештовано Євгена Плужника… Треба втікати!» Підмогильний розумів, сумнівів більше не було – забирали найближчих. Але він втікати нікуди не збирався, бо концтабором ставала вся країна. Та й не в його це натурі було тікати, бо й злочинів не вчиняв, та й «як потім називатися письменником цієї нації, коли кидаєш її в лиху годину?»
Думати так йому ще довелось дві доби – 8 грудня 1934 року письменника Підмогильного було заарештовано. До Харкова, під конвоєм їхав арештант, звинувачений у тому, що «є учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила своєю метою організацію терору на керівників партії». До середини січня 1935 року він перебуває в спецкорпусі Харківської в’язниці НК ВС, бо десятиденний термін розгляду справи Валер’яна Підмогильного спеціальними постановами продовжували тричі. Слідчі вимагали зізнання в інкримінованих злочинах, але письменник боронив свою честь до останку, сили були далеко не рівними.
11 січня 1935 року Валер’ян Підмогильний під тиском визнав, що належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Свою справу харківські слідчі виконали, і «небезпечний злочинець» спецконвоєм перевозиться до нової столиці республіки – Києва, де ще на два з половиною місяці перебуває у спецкорпусі при НК ВС УРСР. Після нових допитів та очних ставок, для вирішення долі причетних до залишків боротьбистської партії «контрреволюційно настроєних елементів», прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР на чолі з самим головою колегії В.Ульріхом. 27-28 березня у закритому судовому засіданні, без свідків та захисників, було розглянуто справу № 0024 – смертельний вирок за участь у неіснуючій групі терористів-контрреволюціонерів, замінили в останню хвилину десятилітнім ув’язненням на Соловках.
Соловки… Спочатку в соловецьких концентраційних таборах дозволяли навіть писати. Підмогильний пише дуже багато, але його твори залишаться назавжди непрочитаними. Своїй дружині він напише: «Пізніше я буду просити про зміну умов відбування покарання (я дуже хочу працювати)…», «Що мені треба? Надішли паперу, копірки, кілька хороших чорнильних олівців…»
Перебування в спецізоляторі Соловецького монастиря – малодосліджена остання сторінка життя письменника. Дивом уцілілі (дбайливо збережені незрадливими друзями сім’ї Підмогильних) 25 листів до дружини, матері й сестри з далекого північного краю, проливають скупе світло на ту сторінку. Потерті часом аркуші волають відчаєм восьмимісячної невідомості про долю родини, що, можливо, розплачується за його «злочинну діяльність»: «Рідна Катю, листів до цього часу немає ні від тебе, ні від мами. Чекаю кожного дня, встаю з надією, лягаю з новою надією, що лист прийде завтра. Повинен же він коли-небудь прийти!», то сповнені намагання заспокоїти себе, рідних, а найбільше недремне цензурне око неймовірним благополуччям самотнього ув’язнення. Він пише: «Камера в мене простора. До і після обіду маю годину прогулянки. Харчування достатнє, хліба й цукру мені цілком вистачає, обслуговування і чистота не залишають бажати чогось ліпшого». А ще натякає дружині: «Влаштовуйся серйозно, міцно, і головне – не почувай себе зв’язаною зі мною. У тебе є дитина, а я – минуле. В попередньому листі я послав записку Ромі – шкодую про це тепер. Не треба йому нагадувати про мене, він ще малий, швидко забуде, і це добре».
Проте ні дружина, ні син ніколи не переступили цієї моральної межі. Вони десь на дні своїх зболілих душ лишили краплю віри в повернення справедливості.
Його останній лист із Соловків датовано 2 червня 1937 року. Листування раптово припинилося. В серпні 1956 року, після повної реабілітації, родина отримала з Ленінграда копію «Свідоцтва про смерть», де зазначалося, що «Підмогильний Валер’ян Петрович помер дев’ятнадцятого грудня 1941 року віком 40 років. Причина смерті: рак печінки…». Але насправді це трапилось на чотири роки раніше, про це дізналась лише дружина Катерина, син Роман помер 19-літнім студентом.
1956 року письменникові Валер’яну Підмогильному повернено чесне ім’я, а його ж творам – більше як тридцять років.
Сьогодні можна сказати, що ім’я письменника, пройшовши через роки забуття, нарешті повернулося до вітчизняного та світового читача, українська література пишається таким талантом.
Література:
- Грищенко, О. Життєвий і творчий шлях Валеріана Підмогильного : огляд творчості / Оніла Грищенко // Українська мова та література. – 2005. — № 40. – С. 12-14.
- Закоханий у місто : до 110-ї річниці від дня народження Валер’яна Підмогильного // Шкільна бібліотека. – 2011. — № 1. – С. 16.
- Мовчан, Р. Валер’ян Підмогильний, 1901 – 1937 / Раїса Мовчан // Дивослово. – 2011. — № 2. – С. 51-57.
- Мовчан, Р. Валер’ян Підмогильний (1901 – 1937) / Раїса Мовчан // Дивослово. – 2011. — № 4. – С. 34-40.
