Провулок Ніни Строкатої — провулок у Дарницькому районі Києва, в межах селища Бортничі. Пролягає від вулиці Суворова до Садової вулиці.
Провулок виник у середині XX століття під назвою провулок Суворова, на честь російського полководця Олександра Суворова.
Сучасна назва на честь української вченої, мікробіологіні та імунологині, дисидентки, співзасновниці Української Гельсинської групи Ніни Антонівни Строкатої — з 2023 року
Рішення Київської міської ради II сесія IX скликання від 18.05.2023 № 6445/6486 «Про найменування вулиці Чкалова в Дарницькому районі міста Києва» // Офіційний сайт Київської міської ради. – 2023. – Режим доступу : https://kmr.gov.ua/sites/default/files/6445-6486.pdf
Строката (Строкатова-Караванська) Ніна Антонівна (нар. 31.01.1926, м. Одеса – пом. 02.08.1998. м. Дентон, США).
Ніна Антонівна Строката народилася 31 січня 1926 р. в Одесі. Після отримання середньої освіти у 1942 р. вступила до медінституту. З 1944 р. училася та працювала санітаркою у військовому госпіталі. Отримала паспорт, в якому писалася, як Строкатова. Працювала у Татарбунарській районній лікарні.
У 21 рік,1947 року, Ніна Антонівна закінчила з відзнакою Одеський медичний і віддалася науці: за конкурсом отримала посаду молодшого наукового співробітника медінституту. Працювала за фахом (учений-мікробіолог) в у в медінституті, у 1950-1952 рр. – асистент кафедри епідеміології інституту удосконалення лікарів, наступних шість років – асистент кафедри мікробіології медінституту. Строката опублікувала 23 наукові праці, підготувала кандидатську дисертацію, володіла українською, англійською, німецькою, польською, румунською.
Далі – дворічна праця заступником головного лікаря у Татарбунарах і стільки ж –завідувачем сільської лікарської дільниці.
У 35 років Ніна Строкатова познайомилася з Святославом Караванським. Вона закохалася, вийшла заміж, 1962 року повернулася до Одеси асистентом в медінститут, а в 1963-1971 рр. була молодшим науковим співробітником Центральної науково-дослідної лабораторії цього ж вузу.
Викликана у квітні 1970 р. свідком на «відкритий» суд у Володимирський централ Строката рішуче виступила на захист чоловіка. Суд зважив на цей протест, засудив Караванського на чергових вісім років ув’язнення, додав ще два з невідбутого терміну до максимуму за ст.70 Кримінального кодексу РРФСР і адресував Одеському медінституту окрему ухвалу «для принятия мер общественного воздействия в отношении Строкатовой Нины Антоновны в целях воспитания у неё чувств высокого патриотического долга как гражданина СССР».
Розпочалося цькування Строкатої в інституті, обговорення та осуд її «поведінки» в колективі, на ректораті. 6 березня 1971 р. (наче подарунок до жіночого свята) в обласній газеті «Знамя коммунизма» з’явилася розлога наклепницька стаття якогось І. Петренка «С кем же вы, Строкатова?». У травні її звільнили з медінституту. Наприкінці літа вона влаштуватися на працю в медучилище у Нальчику, де перебував у вигнанні багаторічний політв’язень Юрій Шухевич.
6 грудня 1971 р. Строкату заарештували на Північному Кавказі і етапували до слідчого ізолятора Одеського УКГБ. Арешт Строкатої викликав значний резонанс в опозиційних колах України. Найгостріше відреагував В’ячеслав Чорновіл. Він вирішив заснувати Громадський комітет захисту Ніни Строкатої. Документ було датовано 21 грудня 1971 р. Комітет фактично став першою правозахисною організацією в Україні. Але масовий погром опозиції у січні 1972 р. припинив його діяльність. Серед головних звинувачень, висунутих слідством Строкатій – зберігання невідправленого листа, написаного 1966 року до Праги на адресу міжнародної організації журналістів з приводу засудження Юлія Даніеля, листа колективові журналу «Перець» на захист Івана Дзюби за підписом Павла Скочка, Вячеслава Чорновола та Людмили Шереметьєвої (Дашкевич) від 27 вересня 1966 р. та кількох чоловікових віршів.
На слідстві та під час судового процесу Н. Строката поводилася мужньо й розсудливо, доводила безглуздість звинувачень. Безпосередньо в суді вона відстоювала своє право об’єктивної оцінки дійсності. Вважаючи ненормальним відсутність критичних поглядів, вона протиставляла свою точку зору позиції КГБ, який називав їх наявність антирадянщиною.
Строката звернула увагу суду на розходження між декларованими Конституцією УРСР свободами і Кримінальним кодексом: «Вважаю статтю 62 КК УРСР («Антирадянська агітація і пропаганда») неконституційною, ця стаття перекреслює формальні громадянські права».
Своє останнє слово на судовому процесі, виголошене 17 травня 1972 р., Ніна Строката перетворила в обвинувальний акт комуністичному режимові з його тоталітарною «демократією», ув’язненою свободою слова, концтабірною волею народів і людини.
Незважаючи на абсурдність обвинувачень, протести громадськості, 19 травня 1972 р. суд оголосив запрограмований вирок: Н. Строкатій — чотири роки таборів суворого режиму. Судова колегія в кримінальних справах Верховного суду УРСР ухвалою від 27 липня того ж року залишила вирок без змін.
Невдовзі Строкату етапували до концтабору ЖХ-385/3-4 в селищі Барашево у Мордовській АРСР. Дев’ятимісячне перебування у слідчій в’язниці КГБ підірвало її здоров’я.
Непосильна примусова праця та жорстокий табірний режим ще більше ускладнили фізичний стан Строкатої (з 39 місяців табірного «життя» вона 8 місяців провела у в’язничній лікарні). І при цьому брала участь в акціях протесту, п’ять разів проводила 4-8-денні голодування і півтора десятка – одноденні.
Врешті у грудні 1975 р. примусове виховання радянського патріотизму у Строкатої завершилося.
В Україну не пустили. Дозволили замешкати у містечку Тарусі Калузької області. Встановили адміністративний нагляд, який поновлювали щопівроку. Про виїзд на збори Американської асоціації мікробіологів, членом якої Строката була з 1966 р., чи на семінар з пухлинної біології при медичній школі Гарвардського університету, куди її запрошували, не могло бути й мови.
Лише 1976 року, тобто через 10 років після попереднього, їй дозволили однодобове побачення з чоловіком.
Ні ув’язнення, ні адміністративний нагляд у далекому російському містечку не примусили Строкату відмовитися від боротьби за волю України. Про непоступливість і відчайдушність Строкатої промовисто свідчить її згода стати членом-засновником правозахисної організації – Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ), відкрито підписати її установчі документи. На той час (9 листопада 1976 р.) ще й року не минуло після виходу на відносну волю, а Строката свідомо «заробляла» новий в’язничний термін. І рахувала дні до повернення чоловіка з концтабору. Довгоочікуваного дня 15 вересня 1979 р. на порозі таруського помешкання Строкатої звільнили з-під варти Святослава Караванського. Загалом за ґратами він провів 31 рік, тобто більш як половину прожитих літ.
Клопотання про повернення в Україну і навіть про її відвідання влада відкинула. Запропонували скористатися одним із викликів до США. Остерігаючись чергових розправ, подружжя Караванських 30 листопада того ж року відбуло до Відня, а звідти до столиці Великої Британії.
11 грудня вони ступили на американський континент. Оселилися у місті Дентон, штат Меріленд. Строката відразу поринула у вир громадсько-політичної діяльності. Багато виступала, писала статті, розповідала українській діаспорі та іншим американцям правду про національно-визвольний рух в Україні, організовувала моральну, а деколи й матеріальну підтримку радянським в’язням та їх сім’ям.
Продовжила роботу в УГГ, точніше в очолюваному позбавленим громадянства СРСР генералом Петром Григоренком її Закордонному представництві. Стала співзасновником інформаційного видання Закордонного Представництва УГГ «Вісник репресій в Україні» за редакцією Надії Світличної.
Була постійним учасником акцій протесту проти переслідування вільної думки в Україні, що проводились у Вашингтоні. Опублікувала англомовну книжку «Репресії в документах. 1975-1980». А ще були обов’язки в Американській асоціації мікробіологів та Українському науковому товаристві лікарів Північної Америки (США і Канади), членом якого її обрали заочно 1977 року. З невимовною радістю зустріла Строката проголошення незалежності України та результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. Ставлення до цих подій засвідчила в «Літературній Україні»: «То була велика перемога. Будьмо працьовиті, пильні й терплячі – збережімо її!».
Останніми роками Ніна Строката-Караванська важко хворіла – позначилися наслідки в’язнично-карцерної турботи радянської влади про політичне здоров’я жінки-трудівниці. 2 серпня 1998 р. у лікарняній палаті в м. Балтиморі вона померла.
