А-Г - Централізована бібліотечна система Дарницького району

А - Г

Вулиця Бориса Антоненка-Давидовича

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Рембаза. Пролягає від вулиці Миколи Хвильового до Бориспільської вулиці.

Прилучається Поліська вулиця.

Вулиця виникла 2012 року під проектною назвою Проектна.

Сучасна назва — з 2012 року, на честь українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича.

Рішення Київської міської ради від 1 листопада 2012 року № 229/8513 «Про найменування вулиць у Дарницькому районі м. Києва» // Хрещатик. — 2012. — № 176 (4196). — 11 грудня. — С. 5. Архівовано з першоджерела 17 червня 2016.

Борис Антоненко-Давидович (справжнє прізвище: Давидов; 5 серпня 1899, Засулля (тоді Полтавщина, тепер Сумщина) — 8 травня 1984, Київ) — український письменник, відомий борець за культуру української мови, літературний перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; дослідник проблем розвитку й культури української мови.

Жертва сталінського терору, за сфабрикованою справою засуджений до страти. Вищу міру покарання замінили на 10 років ГУЛАГу. Вини не визнав.

Писати почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»). Його творчий шлях поділяють на два періоди: перший — від 1923 до 1933 року, другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930)). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома. Другий період — видає збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім’ї вольній, новій» (1960). 1961 року в журнальному варіанті з’являється роман «За ширмою». Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка, збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ. В 1966 вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський».

Вулиця Костянтина Ареф’єва

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Осокорки. Пролягає від вулиці Маслівка до дачного масиву Нижні сади (79-та Садова вулиця).

Вулиця виникла в 1-й половині XX століття. Спочатку мала назву Підбірна (зараз таку саму назву має вулиця в Голосіївському районі). Сучасну назву вулиця отримала у 1982 році на честь Героя Радянського Союзу Костянтина Ареф’єва.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 6 вересня 1982 року № 1479 «Про найменування та впорядкування найменувань вулиць м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 2506, арк. 232–235. Архівовано з першоджерела 18 жовтня 2013.

Костянтин Артемович Ареф’єв (12 (25) грудня 1915, Харків — 8 березня 1948) – учасник партизанського руху в Україні під час 2-ї світової війни, лейтенант. Герой Радянського Союзу (1945). Закінчив залізничний технікум. Працював заступником начальника залізничного вокзалу у Києві. У 1941–42 створив диверсійну групу. Від червня 1942 діяв на території Житомирської області. Від лютого 1943 очолював загін «За перемогу» у Житомирському партизанському з’єднанні. Наприкінці вересня 1943 був тяжко поранений і втратив зір. Після війни жив у Києві.

Вулиця Анни Ахматової

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, житловий масив Позняки. Пролягає від вулиці Ревуцького (як продовження Тростянецької вулиці) до Дніпровської набережної.

Прилучаються вулиці Драгоманова, Урлівська та проспект Петра Григоренка.

Вулиця виникла в 1989 році під назвою 2-га Тростянецька під час будівництва житлового масиву Позняки, на місці колишнього однойменного селища. До 1989 року на місці сучасної вулиці Анни Ахматової частково пролягали вулиця та провулок Фонвізіна, вулиця Володимира Маковського.

З 1990 року вулиця носить ім’я російської поетеси українського походження Анни Ахматової.

У 1989–1990 роках назву вулиця Ганни Ахматової, вулиця Анни Ахматової мала нинішня вулиця Олександра Кошиця.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 13 лютого 1990 року № 149 «Про повернення вулицям історичних назв, найменування і перейменування площі і вулиць у м. Києві, а також впорядкування нумерації окремих будинків» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 3740, арк. 76–79. (Бюлетень виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів. — 1990. — № 2. — С. 27–29.) Архівовано з першоджерела 8 березня 2013.

Анна Андріївна Ахматова (Горенко) (1889—1966) — видатна російська поетеса, родом з України, за своїми естетичними поглядами була близькою до акмеїзму, створила незабутній образ російської жінки, глибокої і внутрішньо цілісної, готової смиренно й урочисто нести хрест випробувань своєї долі і долі батьківщини. Лауреат міжнародної літературної премії «Етна-Таорміна» Почесний доктор літератури Оксфордського університету (Велика Британія).

Поетичну спадщину складають збірники «Вечер» (1912), «Четки» (1914), «Белая стая» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domini» (1921), поеми «Реквием» (1935—1940), «Поэма без героя» (1940—1963).

Проспект Миколи Бажана

Проспект у Дарницькому районі міста Києва, житлові масиви Осокорки, Позняки, Харківський. Пролягає від Південного мосту до Харківської площі.

Прилучаються вулиці Зарічна вулиця, Дніпровська набережна, вулиці Єлизавети Чавдар, Бориса Гмирі, проспект Петра Григоренка, вулиці Лариси Руденко, Ревуцького, Декабристів, Вірменська, Чернігівська, Дніпродзержинська, Горлівська та Харківське шосе.

Проспект прокладений протягом 1980-х років. Первісна назва — Нова вулиця, з 1983 року — проспект Декабристів (тепер ім’я декабристів надано іншій вулиці у Харківському масиві).

Сучасна назва на честь українського поета та енциклопедиста Миколи Бажана — з 1984 року.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 18 квітня 1983 року № 613 «Про впорядкування найменувань та перейменування вулиць м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 2662, арк. 140, 142–145.Архівовано з першоджерела 19 жовтня 2013.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 29 грудня 1984 року № 1116 «Про перейменування та найменування вулиць і площ м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 2831а, арк. 10 –12. Архівовано з першоджерела 4 листопада 2013.

Микола Платонович Бажан (26 вересня [9 жовтня] 1904, Кам’янець-Подільський — 23 листопада 1983, Київ) – український поет, перекладач, культуролог, енциклопедист, філософ, громадський діяч, філософ, громадський діяч. Академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, заслужений діяч мистецтв Грузії, народний поет Узбекистану.

Автор «Соняшних кларнетів» і «Замість сонетів і октав» чи «Розмови сердець» і «Сліпці», збірок «Різьблена тінь», «Будівлі», «Дорога», «Поезії», «П’ять поезій», «Безсмертя», «Батьки й сини», «Ямби», «Італійські зустрічі», «Чотири розповіді про надію», «Уманські спогади», поеми «Данило Галицький», «Політ крізь бурю», «Нічні роздуми старого майстра», літературно-критичні твори «Дружба народів — дружба літератур», «Люди, книги, дати».

Автор численних перекладів: поем Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі», Алішера Навої «Фархад і Ширін», Давида Гурамішвілі «Давитіані», віршів Олександра Пушкіна, Володимира Маяковського, Симона Чіковані, Юліуша Словацького, Ципріана Норвіда, Ярослава Івашкевича, Райнера Рільке та інших, оперних лібрето. За ініціативою і під керівництвом М. П. Бажана видана «Українська радянська енциклопедія» в 17 (1959—1965) і 12 (1977—1985) томах, «Історія українського мистецтва» (томи 1—6, 1966—1968), «Шевченківський словник» (1978) (у 1989—2013 роках видавництво «Українська енциклопедія», створене на базі ГР УРЕ, носило ім’я Миколи Бажана).

Вулиця Івана Богуна

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, селище Бортничі. Пролягає від вулиці Євгенія Харченка до Борової вулиці.

Прилягають вулиці Борова і Хвойна, провулок Василя Кука і Хлібний провулок.

За радянських часів вулиця була названа на честь радянського військового діяча маршала Радянського Союзу Семена Будьонного.

Сучасна назва на честь Івана Богуна, українського військового і державного діяча, козацького полководця, одного зі сподвижників Богдана Хмельницького — з 2016 року.

Розпорядження Київського міського голови від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві» // Хрещатик. — № 65 (4835). — 2016. — 17 червня. — С. 2 –3. Архівовано з першоджерела 17 червня 2016.

Обговорення щодо перейменування вулиці Будьонного Маршала у Дарницькому районі на вулицю Івана Богуна // Офіційний сайт Київської міської державної адміністрації. — 2015. — 10 вересня — 10 листопада.

Іван Богун (походження, дату та місце народження не відомо – пом. 17 лютого 1664) — український військовий і державний діяч, козацький полководець часу Хмельниччини, полковник подільський, згодом —кальницький і паволоцький.

Український народ зберіг світлу пам’ять про свого героя. Ім’я Івана Богуна звучить в українських народних піснях і думах, про його подвиги складено багато легенд, письменники висвітлили постать Богуна у історичних романах та оповіданнях: «Іван Богун» Юрія Сороки, історичний роман-хроніка «Іван Богун — полковник» Олександра Дмитрука, історичне оповідання «Іван Богун, полковник вінницький» Островського Олелька, есе «Іван Богун: життя героя» Олександра Дмитрука, роман Генрика Сенкевича «Вогнем і мечем» та Антонія Роле «Козацький полковник Іван Богун».

Іменем Івана Богуна названий Київський військовий ліцей. У 2007 році НБУ випустив пам’ятну монету на честь Івана Богуна.

Вулиця Івана Бойка

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Позняки. Пролягає від Тальнівської вулиці до Здолбунівської вулиці.

Вулиця виникла в 1-й половині XX століття, мала назву (2-га) Дарницька. У 1955 році набула назву Приозерна. Сучасна назва на честь радянського військового діяча Івана Бойка — з 1982 року.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 5 липня 1955 року № 857 «Про перейменування вулиць м. Києва», ч. 1, ч. 2. // Державний архів м. Києва, ф Р-1, оп 4, спр 796, арк. 123–149. Архівовано з першоджерела 2 квітня 2013. Архівовано з першоджерела 2 квітня 2013.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 6 вересня 1982 року № 1479 «Про найменування та впорядкування найменувань вулиць м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 2506, арк. 232–235.Архівовано з першоджерела 18 жовтня 2013.

Іван Никифорович Бойко (нар. 11 (24) листопада 1910, Жорнище — пом. 12 травня 1975, Київ) — радянський офіцер-танкіст, двічі Герой Радянського Союзу. У роки радянсько-німецької війни командир танкового полку і бригади 1-ї танкової армії 1-го Українського фронту, гвардії майор.

Вулиця Вакуленчука

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Червоний хутір. Пролягає від Ташкентської до Ялинкової вулиці.

Виникла в першій половині XX століття. Мала назву Рибальський провулок. Сучасна назва на честь керівника повстання на панцернику «Потьомкін» Григорія Вакуленчука — з 1955 року.

За текстом рішення 1955 року про перейменування — вулиця Вакулинчука.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 5 липня 1955 року № 857 «Про перейменування вулиць м. Києва», ч. 1, ч. 2. // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 4, спр. 796, арк. 123–149. Архівовано з першоджерела 2 квітня 2013.

Провулок Вакуленчука

Провулок у Дарницькому районі міста Києва, місцевість Червоний хутір. Пролягає від Ташкентської до Ялинкової вулиці.

Провулок виник у 50-ті роки XX століття під назвою 1-ша Нова вулиця. Сучасна назва на честь керівника повстання на панцернику «Потьомкін» Григорія Вакуленчука — з 1955 року.

За текстом рішення 1955 року про перейменування — провулок Вакулинчука.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 5 липня 1955 року № 857 «Про перейменування вулиць м. Києва», ч. 1, ч. 2. // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 4, спр. 796, арк. 123–149. Архівовано з першоджерела 2 квітня 2013.

Григорій Микитович Вакуленчук (нар. 1877, Великі Коровинці (нині селище міського типу Чуднівського району Житомирської області) — пом. 27 червня 1905, борт панцерника «Потьомкін», Одеса) — артилерійський унтер-офіцер Чорноморського флоту, організатор та перший керівник повстання на панцернику «Потьомкін».

Як зазначив згодом Іван Багряний: «Це було повстання української стихії, повстання кріпаків князя Потьомкіна, нащадків Самійла Кішки і всього українського Запорожжя».

Вулиця Григорія Ващенка

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Осокорки. Пролягає від вулиці Єлизавети Чавдар до Колекторної вулиці.

Вулиця виникла 2010 року під проектною назвою Нова XXXVIII. Сучасна назва — з 2011 року, на честь українського педагога Григорія Ващенка.

Рішення Київської міської ради від 15 грудня 2011 року № 840/7076 «Про найменування вулиць у м. Києві» // Хрещатик. — 2012. — № 12 (4032). — 31 січня. — С. 6. Архівовано з першоджерела 17 червня 2016.

Григорій Григорович Ващенко (11 (23) квітня 1878 чи 5.5.1878 с. Богданівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (нині — Прилуцький район Чернігівської області — 2 травня 1967), Мюнхен) — український педагог, профессор, редактор журналу «Українська культура», редактор газети «Голос Полтавщини».

Є у його доробку збірник «Пісня в кайданах», окремо видані п’єси «Сліпий» та повість «До ґрунту» (під псевдонімом Г. Васьківський), ряд оповідань, брошура «Проект освіти в самостійній Україні» та друга частина книги «Виховання волі і характеру».

Літературно-художню творчість Г. Ващенка прихильно було оцінено в журналах «Літературно-науковий вісник», «Українська хата», в газеті «Рада» (відгуки І. Франка, С. Єфремова, О. Пчілки). Активно публікується в емігрантській українській пресі («Авангард», «Визвольний шлях», «Український самостійник», «Шлях перемоги», «На варті» тощо).

1994 — у Києві вийшла друком праця Г. Ващенка «Виховний ідеал» як перший том зібрання його творів.

Вулиця Архітектора Вербицького

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, житловий масив Харківський. Пролягає від Харківського шосе до Тростянецької вулиці.

Прилучаються вулиці Горлівська, Кронштадтська, Декабристів.

Вулиця виникла в 80-ті роки XX століття під назвою Нова. Сучасна назва на честь українського архітектора Олександра Вербицького — з 1983 року. Відрізок між Харківським шосе та універсамом (місце колишнього перетину з Дніпродзержинською вулицею) до 1984 року був частиною Грузинської вулиці. Теперішньої довжини вулиця Архітектора Вербицького набула у 1986 році.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 18 квітня 1983 року № 613 «Про впорядкування найменувань та перейменування вулиць м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 2662, арк. 140, 142–145. Архівовано з першоджерела 19 жовтня 2013.

Олександр Матвійович Вербицький (27 вересня 1875, Севастополь — 9 листопада 1958, Київ) — архітектор, інженер і педагог, професор, дійсний член Академії архітектури (1945), почесний член Академії будівництва і архітектури УРСР (1958), автор проекту сучасної споруди залізничного вокзалу у Києві. Автор ряду статей з питань архітектури. Був консультантом з архітектурних питань в інститутах «Гіпроміст», «Гіпродор», «Гідрошляхтрест», «Цивільпроект» та планувальному управлінні (АПУ), «Наркомтрест» та інших установах Києва.

Вулиця Миколи Вінграновського

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Рембаза. Пролягає від вулиці Миколи Хвильового до Тростянецької вулиці.

Прилучається Поліська вулиця.

Вулиця виникла 2012 року під проектною назвою Проектна 2. Сучасна назва — з 2012 року, на честь українського письменника Миколи Вінграновського.

Микола Степанович Вінграновський (7 листопада 1936, Первомайськ — 26 травня 2004, Київ) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет. Лауреат Державної премії України ім. Тараса Шевченка, літературної премії «Благовіст», премії Фундації Антоновичів (США).

Микола Вінграновський постановник десяти художніх та документальних фільмів: «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка»(1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941–1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «Дніпро» (ч. 2, 1957), відтак — у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960).

Автор найповніших видань доробку — «Вибрані твори в трьох томах»; збірок: «Атомні прелюди», «Тиша і грім», «Сто поезій», «Київ», «Вибране», «Андрійко-говорійко»; книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю», «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні», «Сіроманець», «Первінка»; роману «Северин Наливайко»; оповідань «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти».

Вулиця Бориса Гмирі

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, житловий масив Осокорки. Пролягає від проспекту Миколи Бажана до проспекту Петра Григоренка.

Прилучаються вулиці Михайла Гришка та Єлизавети Чавдар.

Вулиця виникла в першій половині 1990-х років, коли почалося будівництво 7-го мікрорайону житлового масиву Осокорки під проектною назвою Нижня. Сучасна назва на честь оперного співака Бориса Гмирі — з 1993 року.

Розпорядження Київської міської ради народних депутатів та Київської міської державної адміністрації від 13 липня 1993 року № 96/737 «Про найменування нових вулиць на масиві Осокорки-Позняки Харківського району м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. 1689, оп. 1, спр. 140, арк. 41–44. Архівовано з першоджерела 12 липня 2013.

Борис Романович Гмиря (23 липня [5 серпня] 1903, Лебедин, Харківська губернія — 1 серпня 1969, Київ, Українська РСР,СРСР) — видатний український оперний і камерний співак (бас-кантанте). Народний артист СРСР, лауреат Державної премії СРСР.

Автор понад 600 камерних творів, 300 українських народних пісень і романсів, 204 російських народних пісень і романсів; понад 100 західних пісень і романсів, 44 оперні партії (75 арій) української, російської та західної класики, 85 фрагментів із вокально-сценічних і симфонічних творів, 30 трансляційних концертів, 24 твори на вірші Т. Г. Шевченка.

У 2000 році Фондом Гмирі випущений CD «Борис Гмиря Великому Кобзареві», а в 2011 — його перевидано і доповнено під назвою «Борис Гмиря. Великий Кобзар у серці моїм».

Знявся в фільмі-опері «Наймичка» (Трохим, 1964 р.).

Вулиця Гоголя

Вулиця в Дарницькому районі Києва, селище Бортничі. Пролягає від вулиці Івана Франка до кінця забудови.

Прилучається проїзд до вулиці Крилова.

Вулиця виникла у 1-й половині XX століття, названа на честь російського письменника Миколи Гоголя.

Микола Васильович Гоголь (рос. Николай Васильевич Гоголь; прізвище при народженні Яновський, з 1821 року — Гоголь-Яновський; 20 березня (1 квітня) 1809 року, Сорочинці, Полтавська губернія 21 лютого (4 березня) 1852 року, Москва) — український та російський прозаїк, драматург поет, критик, публіцист.

Його вважають класиком світової літератури. Збирач українських народних пісень, прислів’їв та приказок, упорядкувач матеріалів до українсько-російського словника.

Свої перші літературні твори опублікував у рукописних журналах та альманахах: вірші «Италия», «Новоселье», «Непогода», «Две рыбки», «Битва при Калке», поема «Ганс Кюхельгартен», сатири «Насмешнику некстати», «Нечто о Нежине, или Дуракам закон не писан», драматичні твори. Автор збірок: «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Петербурзькі повісті», «Арабески»; п’єс: «Одруження», «Ревізор», «Гравці», «Ранок ділової людини», «Позов», «Лакейська», «Витяг», «Театральне їздіння опісля постановки нової комедії»; повістей: «Тарас Бульба», «Басаврюк, або Вечір проти Івана Купала», «Карета», «Рим» (уривок) та роману «Мертві душі», комедії «Ревізор».

Вулиця Степана Голованьова

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Нова Дарниця. Пролягає від Бориспільської вулиці до Приколійної вулиці.

Вулиця виникла в 1-й половині XX століття, мала назву Олексіївська, у 1969 році набула назву Радіозаводська. Сучасна назва на честь командувача бронепотягу під час оборони Києва в 1941 році Степана Голованьова — з 1969 року.

Забудова — з 1950-х років (довоєнну забудову Нової Дарниці повністю знищено під час Другої Світової війни).

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 29 липня 1969 року № 1306 «Про найменування та перейменування вулиць і площ м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 794, арк. 386–389. Архівовано з першоджерела 3 вересня 2013.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 26 серпня 1969 року № 1507 «Про часткову зміну рішення № 1306 від 29 липня 1969 року „Про найменування та перейменування вулиць і площ м. Києва“» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 797, арк. 114. Архівовано з першоджерела 3 вересня 2013.

Степан Петрович Голованьов (1905—1941). Працівник Київського залізничного вузла. Герой оборони Києва в 1941, командувач бронепотягу народних ополченців «Літер Б», який побудований робітниками Дарницького вагоноремонтного заводу. Майже 40 бойових операцій на рахунку відважного екіпажу. У боях було знищено 30 орудій та мінометів, збито та пошкоджено 12 ворожих літаків, сотні фашистських солдат знайшли собі могилу на дніпровських кручах від влучного вогню орудій і пулеметів, встановленних на бронепоїзді.

Загинув Степан Петрович у бою 25 вересня 1941 року.

На фасаді будинку локомотивного депо ім. Андреєва (вул. Кудряшова, №1) встановлено меморіальну дошку С. Голованьову.

Вулиця Академіка Горбунова

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Нова Дарниця. Пролягає від Бориспільської вулиці до Зрошувальної вулиці.

Прилучається залізничний шляхопровід.

Виникла в 60-ті роки XX століття під назвою Нова. Сучасна назва на честь українського вченого члена-кореспондента АН УРСР Бориса Горбунова — з 1961 року.

Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 21 листопада 1961 року № 2259 «Про найменування та перейменування вулиць, площ та парків міста» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 42, арк. 224–231. Архівовано з першоджерела 25 червня 2013.

Борис Миколайович Горбунов (4 січня 1901 — 22 липня 1944, Київ) — український вчений в галузі будівельної механіки, доктор технічних наук, професор кафедри дерев’яних та металевих конструкцій (1932-1941 член-кореспондент НАН України (з 1939).

Автор понад 20 наукових праць.

Провадив теоретичне і експериментальне дослідження міцності зварювальних конструкцій, вивчав опір зварних балок під час пластичних деформацій, теорію усадкових напружень, опір зварних з’єднань при вібрацій. навантаженні, принципи проектування зварних мостів, вплив усадкових напружень на міцність зварних конструкцій, послідовність зварювання двотаврів.

Проспект Петра Григоренка

Проспект у Дарницькому районі міста Києва, житлові масиви Позняки, Осокорки. Пролягає від Здолбунівської вулиці до кінця забудови.

Прилучаються вулиці Тепловозна, Олени Пчілки, Тальнівська, Анни Ахматової, Драгоманова, Княжий Затон, проспект Миколи Бажана, Олександра Мишуги, Михайла Гришка, Бориса Гмирі та Соломії Крушельницької.

Проспект був запроектований під назвою магістраль Осокорки — Троєщина, Новий проспект, забудову розпочато у 1992 році. Сучасна назва на честь радянського генерала, правозахисника Петра Григоренка — з 1993 року. Здійснюється забудова і продовження проспекту у бік Тепловозної та Колекторної вулиць.

Петро Григорович Григоренко (16 жовтня 1907, Борисівка, Бердянський повіт, Таврійська губернія — 21 лютого 1987, Нью-Йорк) — радянський генерал-майор, українець, правозахисник, доктор воєнно-історичних наук. Засновник московської групи Гельсінської спілки із захисту прав людини, фундатор української Гельсінської групи.

Вулиця Михайла Гришка

Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, житловий масив Осокорки. Пролягає від вулиці Бориса Гмирі до проспекту Петра Григоренка.

Вулиця виникла на початку 1990-х років під проектною назвою Верхня. Сучасна назва на честь українського оперного співака Михайла Гришка — з 1993 року.

Розпорядження Київської міської ради народних депутатів та Київської міської державної адміністрації від 13 липня 1993 року № 96/737«Про найменування нових вулиць на масиві Осокорки-Позняки Харківського району м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. 1689, оп. 1, спр. 140, арк. 41–44. Архівовано з першоджерела 12 липня 2013.

Михайло Степанович Гришко (14 [27] лютого 1901, Маріуполь, Катеринославська губернія, Російська імперія – 3 червня 1973, Київ) — український оперний співак (баритон), народний артист УРСР (з 1940 року), народний артист СРСР (з 1950 року), лауреат Сталінської премії .

Виконавець головних ролей в операх «Наталка Полтавка», «Тарас Бульба» Миколи Лисенка, «Євгеній Онєгін», «Мазепа» П. Чайковського, «Царева наречена» Миколи Римського-Корсакова, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, «Ріголетто», «Бал-маскарад» Джузеппе Верді, «Тоска» Джакомо Пуччіні.

У концертах виконував твори Миколи Лисенка («Реве та стогне Дніпр широкий», «У гаю, гаю вітру немає», «Буває, іноді старий», «Учітеся, брати мої», «Мені однаково», «Минають дні»), Кирила Стеценка («Ой, літа орел»), Якова Степового(«Три шляхи», «Із-за гаю сонце сходить»), Остапа Нижанківського («Минули літа молодії»), Левка Ревуцького («Думи мої, думи»), Заремба Владислава Заремби («Над Дніпровою сагою»), О. Сичова («Не женися на багатій», «Тяжко-важко в світі жити») на слова Шевченка. У репертуарі були романси, українські і російські народні пісні.

Знявся у фільмі «Щит Джургая» (1944), зіграв султана в кінокартині «Запорожець за Дунаєм» (1953).