Д-Л
Вулиця Драгоманова
Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, житловий масив Позняки. Пролягає від Здолбунівської вулиці до проспекту Петра Григоренка.
Прилучаються вулиці Олени Пчілки, Анни Ахматової та Олександра Кошиця. Вулиця виникла в 1980-х роках під назвою Нова. Сучасна назва на честь українського публіциста, історика, філософа і громадського діяча Михайла Драгоманова — з 1989 року. Забудова з 1989 року.
До 1957 року ім’ям Михайла Драгоманова називалася вулиця і провулок на Воскресенській слобідці (ліквідовані в зв’язку зі знесенням старої забудови).
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 17 травня 1989 року № 440 «Про найменування нових вулиць м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 3630, арк. 251, 252. Архівовано з першоджерела 19 жовтня 2013.
Михайло Петрович Драгоманов (6 (18) вересня 1841, м. Гадяч, Полтавщина —20 червня (2 липня) 1895, м. Софія) – український публіцист, історик, філософ, економіст, фольклорист, літературознавець,
громадський діяч, представник відомого роду українських громадських і культурних діячів Драгоманових.
Один із організаторів «Старої громади» у Києві.
Доцент Київського університету (1864–1875).
Після звільнення за політичну неблагонадійність емігрував до Женеви, де очолював осередок української політичної еміграції (1876–1889). Професор Вищої школи у Софії (зараз — Софійський університет) (1889–1895).
Визначний ідеолог українців-автономістів.
Автор наукових і літературно-критичних праць: «Література російська, великоруська, українська і галицька», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Святкування роковин Шевченка в «руському обществі», «Війна з пам’яттю про Шевченка», «Т. Шевченко в чужій хаті його імені», «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Историческая Польша и великорусская демократия», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну»; «Автобіографічної замітки» та «Добавлення» до неї; мемуарів «Австро-руські спомини. 1867—1877»; «Исторические песни малорусского народа» (у співавторстві з В.Антоновичем), «Малорусские народныя предания и рассказы», «Нові українські пісні про громадські справи: 1764—1880», «Політичні пісні українського народу 18-19 ст.» та інших.
Вулиця Івана Дяченка
Вулиця в Дарницькому районі Києва, розташована в межах місцевості Бортничі. Пролягає від вулиці Євгенія Харченка до Борової вулиці.
Прилучаються вулиці Варвари Маслюченко, Чкалова, Садова, Озерна,
Нижній Вал (двічі), провулки: 1-й Чехова, 2-й Чехова, Озерний.
Вулиця виникла в першій половині XX століття.
Іван Давидович Дяченко (1906—1943) — червоноармієць Робітничо-селянської Червоної Армії, учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу. Відзначився під час битви за Дніпро та визволення Києва.
2 жовтня 1943 року він переправився на острів Жуківка в районі села Бортничі Бориспільського району Київської області УРСР, закидав гранатами німецький окоп, після чого вступив у рукопашний бій з противником. Тим самим підняв усю роту на бій з ворогом. В тяжкому бою 5 жовтня 1943 року Іван Давидович Дяченко загинув смертю хоробрих. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 року Іван Давидович Дяченко посмертно був удостоєний високого звання Героя Радянського Союзу, посмертно був нагороджений орденом Леніна.
Вулиця Леоніли Заглади
Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, місцевість Бортничі. Пролягає від Демидівської до Лісної вулиці.
Вулиця виникла в середині XX століття під назвою вулиця Чапаєва, на честь радянського воєначальника, комдива Василя Чапаєва.
Сучасна назва на честь, етнолога, української дослідниці народної культури Леоніли Заглади — з 2016 року.
Розпорядження Київського міського голови від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві» // Хрещатик. — № 65 (4835). — 2016. — 17 червня. — С. 2–3. Архівовано з першоджерела 17 червня 2016.
Обговорення щодо перейменування вулиці Чапаєва у Дарницькому районі на вулицю Леоніли Заглади // Офіційний сайт Київської міської державної адміністрації. — 2015. — 10 вересня — 10 листопада.
Леоніла (Ніна) Борисівна Заглада (1896 — 1938, Київ) — етнолог, українська дослідниця народної культури.
За час роботи вона зібрала фактичний матеріал з народної культури українців Чернігівщини, Київщини, Полтавщини, Волині. Зробила ряд стаціонарних досліджень у селах Жукин на Чернігівщині, Замисловичі на Волині, Пекарі, Старосілля на Київщині.
Автор унікального ґрунтовно-рукописного монографічного дослідження матеріальної культури села Ново-Шепеличі Чорнобильського району у 1934 (фрагменти праці надруковані в журналі «Родовід», № 3, 1992 р.; № 4, 1993 р.), яке внаслідок дезактиваційних робіт після аварії на ЧАЕС припинило існувати.
Тільки у 1992 році вперше були опубліковані окремі фраґменти матеріалів цієї експедиції, але основні матеріали ще чекають на видавця.
Ніна Заглада автор багатьох етнографічних праць: «Побут селянської дитини» (Київ, 1929); «Ярмо» (Матеріал до етнології. Київ, 1929, ч. 2), «Коза» (Матеріали до етнології й антропології. Львів, 1929, т. 21—22, ч. 1), «Систематичні досліди над процесом змін в народному побуті» (Побут, 1928, № 1), «Відділ монографічного дослідження села: (село Старосілля)» Київ 1930 та програма до збирання етнографічного матеріалу: «Жнива», «До пізнання дитячого життя» тощо.
Написала ряд етнографічних розвідок з проблем народного харчування,
ремесла та промислів, народного мистецтва України.
Провулок Ігоря Качуровського
Провулок у Дарницькому районі міста Києва, місцевість Нова Дарниця. Пролягає від Бориспільської до Тростянецької вулиці.
Прилучаються Російська і Волго-Донська вулиці.
Провулок виник у 1-й половині XX століття під назвою 643-тя Нова вулиця.
З 1953 року — провулок Руднєва. У довідниках «Вулиці Києва» 1975 і 1995 років було помилково вказано, що вулицю названо на честь Семена Руднєва. Уточнена назва на честь Миколи Руднєва — з 1974 року.
Сучасна назва – на честь українського письменника, прозаїка, літературознавця Ігоря Качуровського — з 2016 року.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 29 грудня 1953 року № 2610 «Про найменування міських вулиць» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 4, спр. 674, арк. 104–113. Архівовано з першоджерела 2 квітня 2013.
За текстом рішення 1953 року про найменування — провулок Руднева.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 16 грудня 1974 року № 1476 «Про впорядкування найменувань та перейменування вулиць м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 1313, арк. 163–170. Архівовано з першоджерела 25 серпня 2013.
Розпорядження Київського міського голови від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві» // Архівовано з першоджерела 17 червня 2016.
Обговорення щодо перейменування провулку Руднєва Миколи у Дарницькому районі на провулок Ігоря Качуровського // Офіційний сайт Київської міської державної адміністрації. — 2015. — 10 вересня — 10 листопада.
Ігор Васильович Качуровський
(1 вересня 1918, Ніжин — 18 липня 2013, Мюнхен) – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст. Один із членів-засновників Спілки українських науковців, літераторів і мистців у Зальцбурзі. Був співробітником журналів «Овид», «Мітла», «Нові дні».
Лауреат літературних премій: імені Максима Рильського, імені Володимира Свідзінського, Національна премія України імені Тараса Шевченка. Одержав премію за новелу «Пашпорт»; співпрацював із редакцією журналу «Літаври».
Член об’єднання українських письменників на еміґрації «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE (Sociedad Argentina de Escritores), Національної спілки письменників України (з 1992).
Автор збірок поезій «Над світлим джерелом», «В далекій гавані», «Пісня про білий парус», «Свічада вічности», поеми «Село», перевиданої в Києві зі вступним словом Івана Дзюби під однією обкладинкою з поетичною збіркою «Осінні пізньоцвіти»; в останній редакції одержала назву «Село в безодні». Підсумкова збірка вибраних поезій під назвою «Лірика», упорядкована самим автором, вийшла 2013 року у Львові.
Автор прозових творів: романів «Шлях невідомого» і «Дім над кручею», повісті «Залізний куркуль», спогадів, що почасти ввійшли до збірника «Крути мого дитинства» (Ніжин, 2007); збірок поетичних перекладів: Франческо Петрарка, «Вибране»; «Окно в украинскую поэзию»; «Золота галузка: антологія іберійської та ібероамериканської поезії»; «Стежка крізь безмір: сто німецьких поезій (750–1950)»; «Пісня про Ролянда», «Нобелівська лекція з літератури» Олександра Солженіцина і п’єси Алехандро Касони «Човен без рибалки». Підсумкова збірка поетичних перекладів «Круг понадземний».
Вулиця Коцюбинського
Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, селище Бортничі. Пролягає від вулиці Кирила Осьмака до Лугової вулиці.
Прилучаються вулиці Вуликова, Енгельса, Пасічна, Челюскінців, Карла Маркса.
Частина вулиці від початку до вулиці Челюскінців сформувалася у 1-й третині XX століття, під такою ж назвою, на честь українського письменника Михайла Коцюбинського. Кінцева частина вулиці розпланована та забудована у середині XX століття.
Михайло Михайлович Коцюбинський (5 (17) вересня 1864, Вінниця —12 (25) квітня 1913, Чернігів) — український письменник, громадський діяч, голова «Просвіти» в Чернігові.
Автор творів «Для загального добра», «Пе-коптьор», «Посол від чорного царя», «Відьма», «В путах шайтана», «Дорогою ціною», «На камені», «У грішний світ», «Під мінаретами»; оповідань «Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма», «21-го грудня, на Введеніє», «Дядько та тітка», «Харитя», «Ялинка», «П’ятизлотник»; повістей «Тіні забутих предків», «Fata Morgana», «На віру»; новел «Сміх», «Він іде», «Невідомий», «Intermezzo», «В дорозі», «Persona grata», «Як ми їздили до Криниці», «Дебют», «Сон», «Лист», «Подарунок на іменини», «Коні не винні»; художні нариси «Хвала життю!» й «На острові»; віршовані казки «Завидющий брат», «Хо».
Вулиця Івана Кочерги
Вулиця в Дарницькому районі міста Києва, житловий масив Позняки. Пролягає від Любарської вулиці до Тепловозної вулиці. Прилучається провулок Івана Кочерги.
Вулиця виникла в другій половині 1920-х років, мала назву (2-га) Житомирська вулиця. Сучасна назва на честь українського драматурга Івана Кочерги — з 1955 року.
За текстом рішення 1955 року про найменування — вулиця Кочерги.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 5 липня 1955 року № 857 «Про перейменування вулиць м. Києва», ч. 1, ч. 2. // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 4, спр. 796, арк. 123–149. Архівовано з першоджерела 2 квітня 2013.
Провулок Івана Кочерги
Провулок у Дарницькому районі міста Києва, селище Позняки. Пролягає від вулиці Івана Кочерги до Тепловозної вулиці.
Виник у 1-й третині XX століття як провулок без назви.
Іван Антонович Кочерга (24 вересня (6 жовтня) 1881, Носівка, нині місто Чернігівської області — 29 грудня 1952, Київ) — український драматург.
Автор творів: «Пісня в келиху», «Дівчина з мишкою», «Зубний біль сатани», «Викуп», «Фея гіркого мигдалю», «Алмазне жорно», «Натура і культура», «Марко в пеклі», «Свіччине весілля» (інша назва — «Пісня про Свічку»), «Ліза чекає погоди…», «Майстри часу» (інша назва «Годинникар і курка»), «Чаша», «Ярослав Мудрий», «Досить простягти руку», «Пророк», «Ліза чекає погоди…»
Вулиця в Дарницькому районі м. Києва, житловий масив Позняки.
Вулиця виникла у 80-х роках XX століття під назвою Нова. У 1989 — 1990 роках мала назву вулиця Ганни Ахматової, вулиця Анни Ахматової (з 1990 року цю назву має інша вулиця Дарницького району). Сучасна назва на честь українського композитора О. А. Кошиця — з 1991 року.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 17 травня 1989 року № 440 «Про найменування нових вулиць м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 3630, арк. 251, 252 рхівовано з першоджерела 19 жовтня 2013.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 13 лютого 1990 року № 149 «Про повернення вулицям історичних назв, найменування і перейменування площі і вулиць у м. Києві, а також впорядкування нумерації окремих будинків» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 3740, арк. 76–79. (Бюлетень виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів. — 1990. — № 2. — С. 27–29.) Архівовано з першоджерела 8 березня 2013.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 19 жовтня 1990 року № 905 «Про повернення вулицям історичних назв, найменування та перейменування вулиць, станцій метро та нового мостового переходу в м. Києві» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 3775, арк. 75–77. (Бюлетень виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів. — 1990. — № 11. — С. 10–11.) Архівовано з першоджерела 8 березня 2013.
Рішення виконавчого комітету Київської міської Ради народних депутатів від 6 вересня 1991 року № 561 «Про найменування вулиць і повернення вулицям історичних назв» // Державний архів м. Києва, ф. Р-1, оп. 8, спр. 3864, арк. 79–81. Архівовано з першоджерела 10 березня 2013.
Олександр Антонович Кошиць (лат. Oleksandr Koshyts, 30 серпня (12 вересня) 1875, с. Ромашки, Канівський повіт, Київська губернія, Російська імперія (нині Миронівський район, Київська область, Україна) — 21 вересня 1944, Вінніпег, Манітоба, Канада) — український композитор, хоровий диригент, вчений етнограф-фольклорист, письменник-мемуарист, кандидат богословія, педагог, засновник і керівник Української республіканської капели.
Збирач і записувач козацьких пісень на Кубані, які згодом опублікувані у збірці «500 кубанських народних пісень».
Автор музики до п’єс «Дай серцю волю, заведе в неволю» Марка Кропивницького, «Казка старого млина» Спиридона Черкасенка тощо.
Вулиця Михайла Кравчука
Вулиця в Дарницькому районі міста Києві, житловий масив Харківський. Пролягає від вулиці Ревуцького до Харківського шосе.
Виникла на межі 1990-х — 2000-х років (між 1998 та 2000 роками) як проїзд без назви між Харківським шосе та вулицею Ревуцького. Сучасна назва на честь українського вченого, математика М. П. Кравчука — з 2009 року.
Рішення Київської міської ради від 29 жовтня 2009 року № 530/2599 «Про найменування вулиць у м. Києві» // Хрещатик. — 2009. — № 172 (3618). — 9 грудня. — С. 5. Архівовано з першоджерела 18 лютого 2013.
Михайло Пилипович Кравчук
(27 вересня (9 жовтня) 1892, Човниця, Волинь — 9 березня 1942, Колима) — український математик, академік АН УРСР (з 1929), доктор фізико-математичних наук (з 1924), професор Київського політехнічного інституту, учений світової слави.
Співавтор першого тритомногословника української математичної термінології. Наукові праці стосуються алгебри, математичного аналізу, диференціальних та інтегральних рівнянь, теорії функцій та інших розділів математики. Член математичних товариств Німеччини (1927), Франції (1927), Палермо (Італія, 1927). Один із засновників Інституту математики та ЕОМ (електронно-обчислювальної машини). Його розробки американці та японці застосували на телебаченні. Організатор першої в Україні математичної олімпіади школярів (1935). Першим в Україні почав писати математичні праці українською мовою, за що був оголошений «націоналістом» і запроторений до більшовицьких концтаборів, репресований радянською владою. 15 вересня 1956 р., за низкою раніше безуспішних клопотань дружини М. Кравчука — Есфіри Йосипівни (1894—1957), вченого було реабілітовано «за відсутністю складу злочину», а в 1992 р. поновлено в складі дійсних членів Академії наук України.
Автор понад 180 наукових робіт, в тому числі більше десятка монографій з різних галузей математики, одержав фундаментальні результати в теорії ймовірностей, пов’язані з біномінальним розподілом, увів многочлени цього розподілу, відомі тепер у світовій математиці як многочлени Кравчука.
Вулиця Крилова
Вулиця в Дарницькому районі м. Києва, селище Бортничі. Пролягає від вулиці Льва Толстого до кінця забудови.
Прилучаються вулиці Левадна, Млинна та Гоголя.
Сформована ще у ХІХ столітті, офіційної назви не мала, проходила через кутки Став (початок) та Вигін (кінець). Сучасна назва — з 1940-х років. Особливістю пролягання вулиці є наявність багатьох розгалужень, в кінцевій частині вулиця розгалужується на 2 дороги.
Іван Андрійович Крилов (13 лютого 1769 р., Москва — 21 листопада 1844 р., Петербург) — російський письменник, байкар, журналіст. Відомий завдяки перекладам російською мовою байок французького поета Жана де Лафонтена. У 1809 році вийшла перша книга байок. В 1812 році Крилов отримав посаду бібліотекаря, а в 1816 році став бібліотекарем у Публічній бібліотеці, де пропрацював майже до кінця свого життя — до 1841 року.
Автор комедій «Скажена родина», «Пустуни», «Автор у прихожей», «Модна крамниця» і «Урок дочкам»; трагедії «Підтипу, або Тріумф». Автор байок, які переведені більш ніж на 50 мов світу.
Вулиця Соломії Крушельницької
Вулиця в Дарницькому районі м. Києва, житловий масив Осокорки. Пролягає від проспекту Петра Григоренка до Колекторної вулиці.
Прилучається вулиця Лариси Руденко.
Вулиця запроектована під назвою Нова, 2. Сучасна назва на честь української співачки Соломії Крушельницької — з 1993 року, цього ж року розпочато забудову вулиці.
Розпорядження Київської міської ради народних депутатів та Київської міської державної адміністрації від 13 липня 1993 року № 96/737 «Про найменування нових вулиць на масиві Осокорки-Позняки Харківського району м. Києва» // Державний архів м. Києва, ф. 1689, оп. 1, спр. 140, арк. 41–44. Архівовано з першоджерела 12 липня 2013.
Соломія Амвросіївна Крушельницька (23 вересня 1872, с. Білявинці, нині Бучацький район Тернопільської області, Україна — 16 листопада 1952, м. Львів) — українська оперна співачка, педагог, заслужений діяч мистецтв УРСР.
Співачка світової слави, виступала на кращих оперних сценах світу: Італії, Іспанії, Франції, Португалії,Росії, Польщі, Австрії, Єгипту, Аргентини, Чилі в операх «Аїда», «Трубадур» Д. Верді, «Фауст» Ш. Гуно, «Страшний двір» С. Монюшка, «Африканка» Д. Мейєрбера, «Манон Леско» і «Чіо-Чіо-Сан» Д. Пуччіні, «Кармен» Ж. Бізе, «Електра» Р. Штрауса, «Євгеній Онєгін» і «Пікова дама» П. Чайковського та інших. Далі своє життя присвятила камерній концертній діяльності, пісні виконувала вісьмома мовами. Здійснила турне Україною, Європою, Америкою. Особливе місце у творчій діяльності співачки займали концерти, присвячені пам’яті Тараса Шевченка та Івана Франка. Для участі в цих концертах вона часто приїжджала до Західної України.
Провулок Василя Кука
Провулок у Дарницькому районі міста Києва, селище Бортничі. Пролягає від вулиці Івана Богуна до Борової вулиці.
Провулок виник у середині XX століття, мав назву 1-й провулок Будьонного, на честь тричі Героя Радянського Союзу Маршала Радянського Союзу Семена Будьонного.
Сучасна назва на честь Василя Кука, генерала-хорунжого, головнокомандувача Української повстанської армії (з 1950 року) — з 2016 року.
Розпорядження Київського міського голови від 19 лютого 2016 року № 125/1 «Про перейменування бульвару, вулиць, площі та провулків у місті Києві» // Хрещатик. — № 65 (4835). — 2016. — 17 червня. — С. 2–3.
Обговорення щодо перейменування провулку Будьонного 1-й у Дарницькому районі на провулок Василя Кука // Офіційний сайт Київської міської державної адміністрації. — 2015. — 10 вересня — 10 листопада.
Василь Степанович Кук (псевдо: «Василь Коваль», «Юрко Леміш», «Ле», «Медвідь»;11 січня 1913, Красне, нині Буський район, Львівська область — 9 вересня 2007, м. Київ) — генерал-хорунжий, головнокомандувач УПА 1950 (після загибелі Р. Шухевича), публіцист та історик.
1954 року був заарештований і відсидів у радянських в’язницях і таборах, не дочекавшись суду, 6 років. Звільнений у зв’язку з новим курсом політики М. Хрущова.Останні роки проживав у Києві.
Найвідоміші його праці: «Пашні Буряки» (1938 р.) (підручник із конспірації ОУН), «Колгоспне рабство» (1952 р.) (аналітичний огляд функціонування колгоспної системи в Україні), цикл нарисів про життя та творчість Артема Веделя — відомого українського композитора (1970-1980-ті рр.), біографічні нариси про Степана Бандеру та Романа Шухевича (1990-ті рр.), фундаментальний збірник документів «Українське державотворення. Акт 30 червня 1941 року», (2001 р.), відкритий лист Кука до Лебедя та ін.
Вулиця Лермонтова
Вулиця в Дарницькому районі м. Києва, селище Бортничі. Пролягає від вулиць Березневої, Мостової, Івана Франка та Шевченка до кінця забудови.
Прилучаються Промислова вулиця, 1-й провулок Лермонтова та 2-й провулок Лермонтова.
Виникла у 1-й третині ХХ століття.
Михайло Юрійович Лермонтов (3 (15) жовтня 1814, Москва — 15 (27) липня 1841, П’ятигорськ) — російський поет, прозаїк, драматург.
Найголовніші твори Лермонтова: «Парус», «Маскарад», « Боярин Орша», «Мцирі», «Бородіно», «В’язень», «Демон», «Герой нашого часу» вважаються шедеврами літератури.
